— Добре. Давай далі.
— Не бійтеся, — осмілівши, повторила Зельда. — Не зважайте на тих крикунів. Ми вас не скривдимо. Це ж ми! Я — Зельда, навряд чи ви мене пам’ятаєте, а це Белла, ми знаємо вас віддавна, змалку, і завжди вас любили. Час минув, але ми вирішили вам про це сказати. Ми любили вас і тоді, коли ви перебували у пустелі, чи на кораблі з привидами, чи коли намагалися продати різдвяні ялинки, ходячи від дверей до дверей, чи коли застрягли в автомобільному заторі і відривали у машин фари[25] — і ми продовжуємо вас любити, чи не так, Белло?
Морок вичікував, причаївшись внизу.
Зельда тицьнула Беллу в плече.
— Так! — вигукнула Белла. — Це правда! Ми вас любимо.
— Не знаємо, що ще сказати.
— Але ж і цього достатньо, чи не так? — Белла схвильовано подалася вперед. — Правда достатньо?
Нічний вітерець шелестів у траві і листі довкола сходів і нижче, де завмерлі тіні із ящиком поміж ними задивилися вгору на двох жінок, котрі чомусь розплакалися. Перші сльози ковзнули по щоках Белли, і коли Зельда це відчула, то теж схлипнула.
— Отож тепер, — сказала Зельда, дивуючись, що вона ще може підбирати слова, принаймні їй вдалося сказати: —… ми хочемо, щоби ви знали: вам не потрібно сюди повертатися. Не потрібно пхатися догори й чекати. Ось що ми хочемо сказати, розумієте? Ви ж хотіли почути такі слова на цьому пагорбі, на сходах, тому й приходили сюди ночами і тягли вгору рояль, у тім то й річ, правильно? Врешті ми з вами зустрілися: тепер все сказано. Тому відпочивайте, любі друзі.
— О ти, Оллі, — додала Белла сумним-пресумним шепотом. — О Стен, Стенлі.
Рояль, що ховався у темряві, неголосно забринів струнами, скрипнув старою деревиною.
А потім сталося найнеймовірніше. У темряві здійнялись чиїсь крики і пролунав страшенний грюкіт, коли дерев’яний ящик затуркотів вниз по схилу, східцями, відповідаючи акордом на кожен удар; він перекидався і набирав швидкість, а попереду стрімголов мчали два силуети, тікаючи від оскаженілого музичного звіра, голосили, спотикалися, репетували, проклинали долю, волали до небесних сил, нижче і нижче, залишаючи позаду четвертий, шостий, восьмий, десятий десяток сходинок.
Посередині сходів, прислухаючись, ловлячи кожен порух, скрикуючи, голосячи і регочучи, підтримували одна одну дві жінки, у яких перехоплювало подих, коли вони намагалися розгледіти — і майже вірили, що розгледіли — як три обриси котилися вниз, як тікали два силуети, товстий і тонкий, як рояль із ревом наосліп стрибав за ними, безглуздий та недоладний, як внизу раптово згас самотній ліхтар, ніби убитий, а тіні полетіли далі, рятуючись від хижого звіра.
Залишившись удвох, жінки дивилися вслід і захлиналися сміхом, поки не заплакали, і ридали, поки знову не сміялися, аж раптом обличчя Зельди пройняв страх, немовби поряд прогримів постріл.
— Господи! — закричала вона розпачливо, кинувшись вперед. — Почекайте, ми не те сказали, ми не хотіли… не зникайте
— Еге ж, чекатимемо!
На сходах, що вели у чорно-білий німий Лос-Анджелес, запало тривале мовчання.
— Гадаєш, вони почули?
Жінки прислухались.
І тут звідкись далеко внизу пролунав ледь чутний звук двигуна, ніби прокинулась старовинна автівка, а потім промайнула якась химерна музика, яку вони чули в дитинстві на денному сеансі. Але відразу ж змовкла.