Пограймося в отруту!

І нікого не побачила.

Тут її пробрав холод. Незнайомцям було нікуди подітися. Схил був довгим та крутим, а вони волокли важкий, громіздкий рояль, хіба ні?

«Чому я вирішила, що це рояль? — здивувалася вона. — Я ж тільки чула звук. Однак сумнівів немає, це він. До того ж, у ящику».

Вона повільно розвернулася і пішла нагору, сходинка за сходинкою, повільно-повільно, і голоси зазвучали знову, ніби тільки й чекали, щоби вона пішла геть після того, як їх злякала.

— Що ти робиш? — обурювався один голос.

— Та я тільки… — відказав інший.

— Штовхай на мене! — закричав перший.

Другий голос, подумала Белла, він теж мені знайомий. І я навіть знаю, що вони говоритимуть далі.

— Гей, ти, — сказало нічне відлуння далеко внизу, — не стій там, поможи мені!

— Гаразд! — Белла заплющила очі, відкашлялась і ледь не впала, сідаючи на сходинку, щоби віддихатися, а в думках крутилися чорно-білі кадри. Раптом їй пригадався 1929 рік: вона, ще мале дівча, сидить у кіно, у першому ряду, а високо над головою миготять світлі і темні кадри, вона завмирає, потім сміється, потім знову завмирає і знову сміється.

Вона розплющила очі. Ті два голоси ще відлунювали серед ночі там, кволо вовтузячись із вантажем, і, зневірившись, стукалися при цьому один до одного капелюхами-котелками.

Зельда, подумала Белла Вінтерс. Я зателефоную Зельді. Вона знає все. Вона скаже мені, що тут діється. Саме так, Зельда!

Повернувшись до будинку, вона набрала 3, потім Е, потім Л, Д, А[13] і тут зрозуміла, що робить не те, і почала все спочатку. Телефон дзвонив дуже довго, поки їй не відповів сонний і сердитий голос Зельди, котра жила на півдорозі до центру Лос-Анджелеса.

— Зельдо, це Белла!

— Сем щойно помер?

— Ні, ні. Я перепрошую…

— Ти перепрошуєш?

— Зельдо, ти, напевно, гадаєш, що я божевільна, але…

— Ну, божевільна, і що далі?

— Зельдо, за давніх часів, коли в околицях Лос-Анджелеса знімали кіно, тут проходили зйомки в різних місцях, правда ж?