Десь через тридцять хвилин Белла почула деренчання допотопового фордика, що пригальмував на задньому дворі. Цей тарантас Зельда купила через любов до старого кінематографу, щоби можна було возити себе по різних місцях, надихаючись для писання статей про минуле німого кіно, і лише про минуле: під’їхати туди, де перебував Сесіль Де Мілль,[19] покружляти навколо володінь Гарольда Ллойда, чи з тріском і гуркотом колувати по знімальних майданчиках «Юніверсалу»,[20] віддати шану кону із «Привиду Опери»,[21] чи посмакувати сендвічем у відкритому кафе матусі і татуся Кеттл.[22] Такою була Зельда, яка колись писала у німому світі, в німому часі для «Сільвер скрін».[23]
Вона незграбно пройшла через парадові двері: над неосяжним тулубом, що підтримували ноги, немов колони, виліплені самим Берніні для собору Святого Петра в Римі,[24] — обличчя на подобу місяця вповні.
На даний час на цьому круглому обличчі були однаково розпайовані підозра, сарказм і скептицизм. Але помітивши бліде обличчя і відчужений погляд Белли, вона вигукнула:
— Белло!
— Ти
— Я бачу!
— Не кричи, Зельдо. Мені й без того страшно і цікаво, страшно і радісно. Ходімо.
І обидві жінки попрямували доріжкою туди, де старий схил спускався старими сходинками вниз, у старий Голівуд, і раптом відчули, як навколо них час зробив півколо — і ось уже зовсім інший рік, тому що поруч нічого не змінилося, всі будівлі були такими, якими вони були у 1928 році, і пагорби — якими вони були у 1926 році, і сходи — саме такими, якими їх вилили із цементу у 1921 році.
— Прислухайся, Зельдо.
Зельда прислухалася, але спочатку розчула у темряві тільки скрип коліс, схожий на тріщання цвіркуна, потім стогін деревини та гул фортепіанних струн, а відтак один голос почав бідкатися з приводу тієї біди, а інший твердив, що він тут узагалі ні при чому, потім по сходах з глухим стуком упали два капелюхи-котелки, і роздратований голос заявив:
Приголомшена Зельда ледве не зірвалася вниз. Вхопившись за лікоть Белли, вона схлипнула.
— Це розіграш. Хтось встановив магнітофон або…
— Ні, я перевіряла. Тут тільки сходинки, Зельдо, тільки сходинки!
Сльози котилися по пухкеньких щічках Зельди.
— О Боже, це ж його голос! Я експерт, я божевільна фанатичка, Белло. Це Оллі. Інший голос — Стен. А ти, як не дивно, при своєму розумі!
Голоси внизу звучали то голосніше, то тихіше, і нарешті один із них вигукнув:
— Гей, чому б тобі не допомогти?!
— Боже мій, яке диво! — застогнала Зельда.
— Що це означає? — запитала Белла. — Чому вони тут? Це справді привиди? Чого б це привидам щоночі пертися вгору, штовхати перед собою цей ящик, кожнісінької ночі? Поясни мені, Зельдо, чому?
Зельда глянула на стрімкий схил і на мить заплющила очі, щоби подумати.