— А з якого дива привиди взагалі кудись лізуть? Покара? Помста? Ні, не ті двоє. Можливо, тут причина у любові, в утраченій любові чи щось подібне. Так?
Перш ніж Белла відповіла, її серце кілька разів калатьнуло:
— Може, їм ніхто не сказав.
— Про що ти?
— А може, чули багато разів, та не вірили, тому що колись у них щось сталося, якась напасть або нездужали, а коли хворієш, усе інше забувається.
— Що забувається?
— Як ми їх любили.
— Вони це знали.
— Невже? Ми, звичайно, казали одна одній, але так і не надумалися їм написати, або помахати рукою, коли вони проїжджали мимо, або хоча б крикнути: «Ми любимо вас!» Як гадаєш?
— До дідька, Белло, вони ж щовечора на телеекранах!
— Ну, це зовсім інше. Тепер, коли їх більше немає, хоча би хтось підійшов до цих сходів, щоб сказати? А якщо ці голоси чи, правильніше, примари чи хто вони там є, тут щовечора впродовж багатьох років штовхають цей ящик із роялем, і нікому не спадає на думку пошепки, а то й на повний голос закричати, як ми їх любили всі ці роки. Чому?
— Справді, чому? — Зельда втупилася у безкрайню імлу, де, певно, маячіли тіні, і між ними начебто хитнувся якось недоладно рояль. — Ти права!
— Якщо я права, — обізвалася Белла, — і якщо ти зі мною згодна, нам залишається тільки одне…
— Нам з тобою?
— А кому ж іще? Тихіше. Ходімо.
Вони зійшли на сходинку нижче. Тієї ж миті тут і там у вікнах почало спалахувати світло. Десь розсунулись сітчасті двері і голос обурено закричав у ніч:
— Гей, що відбувається?
— Що за шум?
— Ви знаєте, котра година?
— Господи, — зашепотіла Белла, — тепер їх почули всі!