— Ні, ні! — Зельда почала перелякано озиратися. — Вони все зіпсують!
— Я викликаю поліцію! — І вікно із грюкотом зачинилося.
— Господи, — видихнула Белла, — якщо нагряне поліція…
— То що?
— Все піде нанівець. Якщо хтось і повинен їм сказати, щоби вони перепочили і не шуміли, то це ми з тобою. Ми їх не образимо, чи не так?
— Гадаю, ні, але…
— Ніяких «але». Тримайся за мене. Йдемо.
Внизу перемовлялися два голоси, рояль заходився в гикавці, коли вони обережно спускалися сходинка за сходинкою, у них пересохло в роті, серце калатало, мов навіжене, а непроглядна темрява пропускала лише слабке світло ліхтаря біля підніжжя сходів — єдине освітлення вулиці, але він був так далеко, що сумував на самоті, чекаючи, поки зарухаються тіні.
Вікна гриміли одне за одним, скреготали сітчасті двері. У будь-яку мить зверху могла обрушитися лавина протесту, галасливих криків, а то й пострілів, і все це зникне назавжди.
З цією думкою жінки міцно обнялися, так що, здавалося, кожна вирішила витрусити з іншої потрібні слова, щоби виступити проти гніву.
— Зельдо, скажи їм хоч щось, не мовчи.
— Що?
— Та що завгодно! Вони образяться, якщо ми не…
— Вони?
— Ти знаєш, про кого я. Треба їх підтримати.
— Гаразд. Ісусе! — Зельда завмерла, заплющила міцно очі, щоби віднайти потрібні слова, а тоді розплющила їх і промовила: — Привіт.
— Голосніше.
— Привіт, — гукнула вона, спочатку тихенько, потім трохи голосніше.
У темряві внизу зашелестіли тіні. Один голос зробився рішучішим, інший стих, а невидимий рояль награвав щось своє потаємне.
— Не бійтеся, — продовжувала Зельда.