Кім

— Тоді я думаю, що він дурень.

— Ти чуєш? — звернувся Ларган-сагиб до тремтячих плечей. — Син сагиба вважає тебе малим дурнем. Виходь, а як наступного разу тобі серце стривожиться, то не грайся з білим миш’яком так відкрито. Певно що демон Дасім[125] панував сьогодні на нашій скатертині! Дитино, та ж я міг би захворіти, і тоді чужий чоловік прийшов би стерегти коштовності. Ходи!

Малий зі спухлими від сліз очима виповз із-за клунків і з таким безмірним каяттям кинувся до ніг Ларган-сагиба, що це справило враження навіть на Кіма.

— Я буду дивитися у чорнильні калюжі[126]… Я буду віддано стерегти коштовності! О, мій батьку і матір моя, відішли його геть! — він брикнув голою п’ятою, вказуючи на Кіма.

— Не тепер… не тепер. Скоро він піде. Але зараз він у школі, в новій мадрісі… а ти будеш тут його вчителем. Зіграй із ним у Гру коштовностей. А я буду судити.

Хлопчикові сльози відразу висохли, він метнувся углиб крамниці і повернувся звідти з мідною тацею.

— Дай мені! — сказав він Ларган-сагибу. — Поклади їх своєю рукою, щоб він не сказав, що я їх знав раніше.

— Тихше… тихше, — відповів Ларган-сагиб, дістав із шухляди столу зо півжмені камінчиків і брязнув їх на тацю.

— Тепер, — мовив хлопчик, розмахуючи старою газетою, — чужинцю, дивися на них, скільки хочеш. Можеш перерахувати, помацати, як тобі треба. Мені досить одного погляду. — Він гордо повернувся спиною.

— А в чому суть гри?

— Коли ти перерахуєш їх, обмацаєш і будеш певен, що запам’ятав усі, я накрию їх газетою, а ти маєш їх описати Ларган-сагибу. Я свої опишу на папері.

— Оах! — Кімові стрепенувся азарт у грудях. Він нахилився над тацею. Там лежало близько п’ятнадцяти камінців. — Це легко, — мовив він за хвилину.

Хлопчик-індус накрив папером миготливі камені і заходився шкрябати у місцевій обліковій книзі.

— Під папером п’ять синіх камінців: один великий, один трохи менший і три невеличких, — квапливо заговорив Кім. — Чотири зелені камінці, один з них із діркою; один жовтий камінець, крізь який видно; і один схожий на чубук люльки. Два червоних, і…і… я нарахував п’ятнадцять, але два забув. Ні! Стривайте. Один був, як слонова кістка, маленький і коричнюватий, і… дайте мені часу…

— Раз…два… — Ларган-сагиб порахував до десяти.

Кім похитав головою.

— Ось мій перелік! — мало не лускав зо сміху малий. — Там два сапфіри з тріщинами, один на дві раті[127], другий на чотири, наскільки я можу судити. Той, що на чотири раті, збоку надщерблений. Одна бірюза з Туркестану, звичайна, з чорними прожилками, і дві з написами — на одній ім’я Бога позолотою, а друга тріснула поперек, бо її вийняли зі старого персня, і я не зміг прочитати. Отже, маємо п’ять синіх камінців. Чотири смарагди з тріщинами, один із них у двох місцях просвердлений, а один трохи різьблений…

— Їхня вага? — незворушно спитав Ларган-сагиб.

— Три, п’ять, п’ять і чотири раті, наскільки я можу судити. Один шматок старого зеленкуватого бурштину для люльки й огранений топаз з Європи. Один рубін із Бірми, без вад, на дві раті, й один блідий рубін із тріщиною, на дві раті. Шматок слонової кістки з Китаю, вирізьблений у вигляді щура, який смокче яйце, й останній… Ага! Кришталева кулька, завбільшки, як квасолина, на золотому листочку.

Він заплескав у долоні на завершення.