Кім

— Недовго. Він почав рости, наче квітка, із землі.

— І що Ви тоді зробили? Я маю на увазі, як Ви тоді думали?

— Оах! Я знав, щоб він розбився, і певно, так і думав — що він розбитий.

— Гм! А хтось коли-небудь чаклував так із Вами?

— Якби таке зі мною було хоч раз, — відповів Кім, — то невже Ви думаєте, що я на таке погодився б? Я б утік.

— А тепер Вам не страшно, еге?

— Тепер ні.

Ларган-сагиб іще пильніше подивився на нього.

— Я спитаю Магбуба Алі… не тепер, колись потім, — пробурмотів він. — Я вами задоволений: і так, і ні. Ви перший, хто зумів уберегтися. Я б хотів дізнатися, як… Але Ви правильно робите. Цього не треба нікому казати. Навіть мені…

Він повернувся у тьмяні сутінки крамниці і сів за стіл, м’яко потираючи руки. Тихе, охрипле хлипання почулося з-за стосу килимів. Це плакав індійський хлопчик, який слухняно стояв обличчям до стіни. Його худенькі плечі здригалися від горя.

— А! Він ревнує — то ревнує. Він мені, либонь, знову отруїть сніданок і примусить вдруге куховарити.

— Кабіі…кабіі нагін![124] — почулася уривчаста відповідь.

— А він уб’є іншого хлопчика?

— Кабіі…кабіі нагін!

— А як ви думаєте — що він зробить? — зненацька повернувся до Кіма Ларган-сагиб.

— Оах! Не знаю. То, може, відпустіть його. Чому він хотів Вас отруїти?

— Бо він так любить мене. Уявіть собі, що Ви когось любите, а потім приходить хтось інший, і людина, яку Ви любите, вподобає цього іншого більше, ніж Вас — як би Ви тоді вчинили?

Кім замислився. Ларган-сагиб повільно повторив фразу місцевою мовою.

— Я б не труїв ту людину, — задумливо відповів Кім, — але я б відлупцював того іншого хлопчика, який уподобав би ту саму людину, що і я. Але спершу, я спитав би його, чи це правда.

— А! Він думає, що мене кожен любить.