Кім

Упевнений, що хлопчик від початку сидів там навмисне, щоби провести його, але не показав на вид, Кім розсунув завісу. Чорнобородий чоловік із притіненими зеленим очима сидів за столом, короткими білими пальцями піднімав білі світляні кульки з тарілки і нанизував одна за одною на ковзку шовкову нитку, щось муркочучи тим часом сам до себе. Кім усвідомлював, що поза межами освітленого кола у кімнаті було повно речей, які пахли всіма храмами Сходу. Пориви мускусу, легкі пахощі сандалового дерева і нудотний дух жасминової олії заполонили його роздуті ніздрі.

— Я тут, — сказав нарешті Кім місцевою говіркою — запахи примусили його забути, що він має бути сагибом.

— Сімдесят дев’ять, вісімдесят, вісімдесят одна, — рахував собі під носа чоловік, нанизуючи перлини так швидко, що Кім ледь устигав слідкувати за його пальцями. Він припідняв зелений притінок і зо півхвилини пильно вдивлявся у Кіма. Зіниці його очей то розширювалися, то звужувалися до розмірів голівки булавки, неначе з його волі. Кім мав приятеля-факіра, який демонстрував схожий дар біля Таксальських воріт і з успіхом видурював ним гроші, надто вже у недалеких жінок. Кім дивився на Ларган-сагиба з цікавістю. Той інший факір із сумнівною репутацією умів іще смикати вухами, майже як коза, і Кім був розчарований, що цей новий чоловік такого не вміє.

— Не бійся, — раптом сказав Ларган-сагиб.

— Чого я маю боятися?

— Ти залишишся зі мною, поки не прийде час повертатися у Наклао. Це наказ.

— Наказ, — повторив Кім. — А де я спатиму?

— Тут, у цій кімнаті, — Ларган-сагиб махнув рукою в бік темряви позаду себе.

— Хай буде так, — спокійно сказав Кім. — Зараз лягати?

Той кивнув і підніс лампу над головою. Коли світло затопило їх, зі стін виступила ціла колекція тибетських масок для ритуальних танців, порозвішуваних поверх убрань, розшитих зображеннями жахливих масок — рогатих і сердитих, та масок, які зображали безтямний жах. У кутку японський воїн, у кольчузі й шоломі з перами, погрожував Кімові алебардою, а кільканадцять списів, кхандів[122] і каттарів[123] відбивали непевне світло. Але все це не так зацікавило Кіма (він бачив маски для ритуального танцю в Лагорському музеї), як тьмяний полиск м’яких очей індійського хлопчика, який залишив Кіма у дверях, а сам сидів тепер по-турецьки під столом із перлами і червоногубо посміхався.

— Думаю, що Ларган-сагиб хоче мене полякати, — думав Кім. — І я впевнений, що отой брат диявола під столом теж хоче подивитися, як я боюся.

— Тут зовсім як, — сказав він уголос, — у Домі Чудес. Де моя постіль?

Ларган-сагиб вказав на ковдру місцевої роботи у кутку між огидними масками, взяв лампу і залишив кімнату в темряві.

— Це був Ларган-сагиб? — запитав Кім, закутавшись у ковдру.

Відповіді не було. Він чув дихання хлопчика-індуса, тож поповз по підлозі на звук і лупнув кулаком у пітьму з криком:

— Відповідай, чортяко! Хіба так можна — брехати сагибові?

Йому здалося, що з темряви долинає смішок. Його м’якотілий товариш сміятися не міг, бо він плакав. Тоді Кім підвищив голос і крикнув:

— Ларган-сагибе! О, Ларган-сагибе! Хіба твоєму слузі наказано не говорити зі мною?

— Наказано, — голос пролунав позаду нього, і він здригнувся.

— Дуже добре. Але пам’ятай, — пробурмотів він, відшукавши ковдру, — я тебе відлупцюю вранці. Не люблю індусів.