Кім

— Він твій учитель, — усміхаючись, мовив Ларган-сагиб.

— Ха! Він знав назви каменів, — червоніючи сказав Кім. — Спробуймо знову! Зі звичними речами, які ми обидва знаємо.

Вони наскидали на тацю всілякої всячини з усієї крамниці, і навіть із кухні, але малий щоразу вигравав, і це страшенно дивувало Кіма.

— Зав’яжи мені очі… дай лиш раз торкнутися пальцями — і я в тебе виграю, хоч ти матимеш розплющені очі, — під’юджував його змагатися індієць.

Коли він виправдав свої хвастощі, Кім аж ногою тупнув від люті.

— Якби це були люди… або коні, — сказав він, — я би втнув. А всі ці ігри з пінцетиками, ножиками і ножичками занадто дрібні.

— Спершу навчися сам, а вже потім учи інших, — сказав Ларган-сагиб. — То як — учитель він тобі?

— Так. Але як такого навчитися?

— Робити це безліч разів до тих пір, поки не навчишся робити це бездоганно… бо його таки варто робити.

Індійський хлопчик, не тямлячись із радості, поплескав Кіма по спині.

— Не впадай у відчай, — мовив він. — Я сам буду вчити тебе.

— А я прослідкую, щоб тебе навчали добре, — сказав Ларган-сагиб усе ще місцевою мовою. — За винятком оцього мого хлопчика — він утнув дурницю, коли купував стільки білого миш’яку, міг би просто попросити у мене і я б йому дав — за винятком оцього мого хлопчика, я вже давно не зустрічав людину, яку варто було б учити. Залишається десять днів до того, як ти повернешся у Наклао, де не вчать нічому… за непомірну ціну. Я думаю, ми станемо друзями.

То були геть божевільні десять днів, але Кім надто втішався ними, щоб замислюватися над їх божевіллям. Вранці хлопчики гралися у Гру коштовностей: інколи вони справді користувалися коштовностями, інколи — стосами палашів і кинджалів, інколи — фотокартками місцевих мешканців. По обіді вони з малим індійцем сторожували у крамниці, мовчки сидячи за стосом килимів або за ширмою і роздивляючись численних і чудернацьких відвідувачів Ларган-сагиба. Там були дрібні раджі, чий почет тим часом кахикав на веранді — вони купували всіляку дивовижу, як-то фонографи чи механічні іграшки. Приходили пані у пошуках намиста і чоловіки, які — так здавалося Кімові, утім, його уява, може, й була трохи зіпсута раннім досвідом — шукали жінок; приїздили місцеві мешканці з незалежних і васальних князівств, які ніби хотіли полагодити намиста — осяйні ріки котилися по столу — а насправді намагалися позичити грошей для сердитих магарані[128] і молодих раджів. Приходили бабу[129], з якими Ларган-сагиб розмовляв суворо й авторитетно, але наприкінці кожної розмови давав їм грошей — срібними монетами або паперовими асигнаціями. Часом у них збиралися місцеві у довгополих мундирах із театральним виглядом і обговорювали метафізичні речі англійською мовою та бенгалі, для щонайбільшого напучування пана Ларгана. Він завжди цікавився релігією. Надвечір Кім і хлопчик, чиє ім’я змінювалося залежно від настрою Ларгана, мали ретельно звітувати про все, що вони чули й бачили, висловлювати свої здогади про вдачу кожного відвідувача, судячи з його зовнішності та поведінки, а також про справжню мету його візиту. Після обіду фантазія Ларган-сагиба найбільше зверталася до, так би мовити, перевдягання, у цій грі він проявляв найповчальніші цікаві речі. Він дивовижно розмальовував обличчя: один мазок тут, рисочка там — і його не можна було впізнати. У крамниці було повно найрізноманітніших одежин і тюрбанів, Кім одягався і як молодий мусульманин із гарної сім’ї, і як олійник, і — то був дуже веселий вечір — як син багатого землевласника з Ауду, вбраний у щонайпишніше зі своїх убрань. Ларган-сагиб мав соколине око на щонайменші вади кожного образу. Лежачи на потертій тиковій канапі, він по півгодини роз’яснював, як у тій чи іншій касті говорять, ходять, кашляють, чхають або плюють, і, оскільки «як» має мало сенсу у цьому світі, він ретельно роз’яснював, «чому» все саме так. Індійський хлопчик грався у це поганенько. Його маленький розум, вигострений, як бурулька, до підрахунку каменів, не міг угамуватися і ввійти у чужу душу. Натомість у Кіма всередині прокинувся демон, який аж співав від радості, одягаючи нове вбрання, а з ним і манери, й розмову.

На хвилі ентузіазму, якось увечері він показав Ларган-сагибу, як учні однієї касти факірів, його давні лагорські знайомі, просять при дорозі милостині: з якими словами вони звертаються до англійця, до пенджабського селянина, що йде на ярмарок, і до жінки без покривала. Ларган-сагиб несамовито реготав і благав Кіма залишитися отак, як є — зі схрещеними ногами, виквецяного попелом і з дикими очима — ще на півгодини непорушно. Під кінець обумовленого часу прийшов товстий, неповороткий бабу, аж йому жир колихався на товстих, вбраних у панчохи ногах. Кім облив його валом придорожніх кпинів. Кіма роздратувало, що Ларган-сагиб дивився не на його гру, а на реакцію бабу.

— Я вважаю, — з натугою промовив той, — і притримуюся тієї ду-умки, що це напрочуд дивовижна і вмі-іла вистава. Якби ви мене не попередили, то я би вирішив, що… що… що ви мені морочите голову. Як скоро він стане сяким-таким землеміром? Бо тоді я візьмуся його вчити.

— Цього він і має навчитися у Лакнау.

— То скажіть, хай мерщій уже. Добраніч, Ларган, — бабу виплив назовні кроками корови, яка застрягла у багновинні.

Коли вони потім обговорювали список відвідувачів за день, Ларган-сагиб запитав у Кіма, хто, на його думку, був цей чоловік.

— А Бог його знає! — весело відповів Кім.

Його тон міг би ввести в оману Магбуба Алі, але він не обманув цілителя перлів.