У повітрі висів ледь чутний запах свіжої землі та води. У сонячному промінні над травою танцювали метелики з помаранчевими крилами, інші, ясно-жовтого кольору, мерехтіли серед вкритих мохом дерев.
Гастінґс думав про Валентину. Була друга година пополудні, коли Еліот повернувся та, чесно визнавши свою втечу від Родена, сів біля Колетти й приготувався із задоволенням подрімати.
— А де твій улов? — обурено спитала Колетта.
— Плаває десь у річці, — пробурмотів Еліот і швидко заснув.
Невдовзі повернувся і Роден. Кинувши зневажливий погляд на сплячого, він продемонстрував трьох темно-рожевих форелей.
— І ось нарешті, — ліниво протягнув Гастінґс, — настав кінець праведному труду — убивству цих невинних чудових рибок.
Роден нічого не відповів на цю ремарку. Колетта спіймала ще одного пічкура й розбудила Еліота, який запротестував і роззирнувся навколо у пошуках кошиків з ланчем. Тут повернулися Кліфорд з Цецилією, які теж вимагали негайно підживитися. Спідниця Цецилії намокла, рукавички порвалися, проте сама вона випромінювала радість, а Кліфорд приволік здоровенну двофунтову[128] форель і стояв, очікуючи на оплески.
— Скажи-но мені, будь ласка, як тобі вдалося її впіймати? — запитав Еліот.
Цецилія, сповнена захвату, хоч і в мокрому одязі, детально розповіла про битву з рибиною, а Кліфорд вихвалював її здібності до насаджування наживки. На доказ він витягнув з кошика мертвого головня; за його словами, головню просто не пощастило виявитись не фореллю.
Усі з величезним апетитом з’їли припасений ланч. Гастінґса назвали «чарівним». Юнакові надзвичайно сподобався той день. Щоправда, йому здалося, наче залицяння у Франції заходить набагато далі, ніж у Мільбруку або Коннектикуті. Він подумав, що Цецилії не слід було так відверто захоплюватись Кліфордом, що Жаклін мала б сидіти трохи далі від Родена і що Колетта могла б бодай на мить відвести погляд від обличчя Еліота. Втім, Гастінґс насолоджувався усім цим — окрім тих моментів, коли думками повертався до Валентини, усвідомлюючи, наскільки далеко він зараз від неї. Щоправда, Ля Роше був не далі як за півтори години шляху від Парижа. Правда й те, що хлопець відчув справжнє щастя, коли о восьмій годині вечора потяг прибув на станцію Святого Лазаря в Парижі. Він знову в одному місті з Валентиною! Його серце несамовито закалатало.
— На добраніч! — проказали супутники, прощаючись з Гастінґсом. — Приєднуйся до нас наступного разу!
Він пообіцяв і провів їх поглядом. Пара за парою зникали вони у місті, що темніло під згасаючим сонцем. Юнак, замислившись, простояв так дуже довго, а коли нарешті отямився, величезний бульвар уже сяяв у світлі газових ліхтарів, що здалеку скидалися на маленькі місяці.
Коли він прокинувся наступного ранку, його перша думка була про Валентину, і серце знову почало радісно стугоніти в грудях.
Сонце вже забарвило башти Нотр-Дама у золото. На вулиці лунав стукіт робітничих чобіт, на мигдалевому дереві поблизу дороги несамовитими трелями заходився дрізд.
Гастінґс мав намір розбудити Кліфорда для вранішньої прогулянки околицями, сподіваючись опісля заманити цього джентльмена до американської церкви — заради спасіння його власної душі. Косоокий Альфред замітав асфальтову доріжку, що вела до студії.
— Месьє Еліот? — перепитав той, почувши Гастінґсове запитання. —
— А месьє Кліфорд? — спитав здивований Гастінґс.
— Месьє Кліфорд, — іронічно відповів консьєрж, — буде радий вас бачити. Він рано повернувся додому — по суті, щойно прийшов.
Поки Гастінґс вагався, стоячи перед входом, консьєрж встиг проголосити хвалебну промову людям, що ніколи не гуляють всеньку ніч, а потім удосвіта не гупають у двері, коли навіть жандарм дозволяє собі заснути. Він також красномовно висловився щодо всіх приваб стриманості, зачерпнувши води із дворового фонтана, аби хлюпнути на доріжку.
— Думаю, я не заходитиму, — вирішив зрештою Гастінґс.
ebooksa