Вона швидко підвела голову.
— Здається, це вас захоплює, — зауважила вона. Дівчина прикусила губу й затремтіла, коли його очі зустрілися з її: вона різко підвелася, вдивляючись у садові тіні.
— Ви змерзли?
Але вона промовила:
— Господи, вже так пізно, надто пізно. Я маю йти… Добраніч.
Валентина простягнула була Гастінґові руку, та за мить різко відсмикнула її назад.
— Що сталося? Ви чимось налякані? — запитав він.
— Ні, ні, я не… — вона дивно поглянула на свого співрозмовника, — не налякана. Ви дуже добрі до мене…
— Заради всього святого! — вибухнув Гастінґс. — Що ви маєте на увазі під цим «ви дуже добрі до мене»? Ви так кажете щонайменше втретє, і я геть не можу зрозуміти, до чого це!
Швидкий барабанний дріб, що долинув з караульної вежі палацу, урвав його мову.
— Чуєте? — прошепотіла вона. — Вони йдуть сюди. Вже пізно, вже надто пізно!
Барабанний дріб усе наближався й наближався, допоки силует барабанщика не з’явився над східною терасою. Згасаюче сонце зблиснуло на його ремні та багнеті, а потім він зник у сутінках, пробуджуючи темряву барабанним відлунням. Ритмічний стукіт паличок слабшав за східною терасою, потім знову почав наростати, усе гучніше й гучніше. Звуки відбивалися від сірих стін палацу. Тепер барабанщик виріс перед ними: червоні штани тьмяніли у мороці, слабкий відблиск світла вигравав на міді його барабана й на багнеті. Він пройшов, а барабанний дріб усе ще звучав відголоском у їхніх вухах. Потім вартові затягли монотонне: «On ferme! On ferme[126]!», із казарм на вулиці Турнон просурмили сурми.
— On ferme! On ferme!
— Добраніч, — прошепотіла вона, — я маю повертатися.
Він провів її поглядом, а сам лишився сидіти на мармуровій лавці, аж доки чиясь важка рука лягла на його плече і сторожа попросила його піти геть.
Валентина пройшла садом, завернула на вулицю Медичі та перетнула бульвар. На розі вона купила букетик фіалок і покрокувала далі до Шкільної вулиці. Біля Бола зупинився екіпаж. Звідти, підтримувана Еліотом, вистрибнула дівчина.
— Валентино! — гукнула вона. — Нумо з нами!
— Не можу, — відповіла та, на мить зупинившись. — В мене рандеву у «Міньйоні».
— Часом не з Віктором? — сміючись, вигукнула дівчина, проте Валентина мовчки пішла далі, побажавши їм доброї ночі. Звернувши на бульвар Сен-Жермен, вона пришвидшила крок, аби уникнути домагань веселої компанії, що сиділа біля кафе Клюні та запрошувала її приєднатись до їхнього товариства. На вході до ресторану «Міньйон» стояв вугільно-чорний негр-коридорний. Він зняв у привітанні свого капелюха, поки дівчина підіймалась сходами, застеленими килимом.
— Покличте Юджина, — сказала вона комусь з обслуги і, пройшовши коридором до зали ресторану, спинилась біля низки личкованих панелями дверей. До неї підскочив офіціант, якому вона повторила своє прохання покликати Юджина. Тієї ж миті той безшумно з’явився поруч. Він прошепотів, низько вклонившись: