— Мадам?
— Хто тут є?
— Наразі у кабінетах нікого немає, мадам. У залі сидять мадам Маделон і месьє Ґей, месьє де Клямат, месьє Клізон, мадам Марі та їхні друзі, — він роззирнувся навколо й знову схилився у поклоні, прошепотівши: — Месьє чекає на мадам вже з півгодини, — і постукав у двері під номером шість.
Кліфорд одразу ж відчинив. Дівчина увійшла. Служник вклонився їй та зі словами «Дзвоніть у дзвоник за першої ж потреби, месьє» зник. Кліфорд допоміг Валентині зняти піджак, підхопив її шляпку та парасольку. Сівши за маленький столик навпроти нього, вона усміхнулась і нахилилась до юнака, спершись на лікті.
— Що ти тут робиш? — спитала вона.
— Чекаю, — мовив той у відповідь, з обожнюванням дивлячись на неї.
Вона обернулась, аби поглянути на себе у дзеркало. Великі блакитні очі, хвилясте волосся, прямий ніс та рожеві губи на секунду відбились у дзеркалі, а потім його глибини відобразили її тонку шию та струнку спину.
— Отак я і повернулася спиною до суєти, — сказала вона, знову нахилившись уперед. — Так що ти тут робиш?
— Чекаю на тебе, — повторив Кліфорд схвильованим голосом.
— І на Цецилію.
— Валентино, не починай…
— Ти знаєш, — спокійно промовила вона, — що мені не подобається твоя поведінка?
Аби приховати своє збентеження, він дзвоником викликав Юджина. Їм подали раковий суп і вино «Помері». Страви звично змінювали одна одну, допоки Юджин не приніс кави, а на столі не лишилось нічого, окрім невеличкої сріблястої лампи.
— Валентино, — мовив Кліфорд, отримавши від дівчини дозвіл запалити. — Куди сьогодні підемо — до «Водевілю» чи до «Ельдорадо»? Або туди й туди? Чи, може, хочеш до «Нового Цирку», чи…
— Ми лишимося тут.
— Ну, — протягнув він, — боюсь, що не зможу тебе розважити…
— О, ти кумедніший за «Ельдорадо».
— Послухай, Валентино, не знущайся з мене. Ти завше так робиш, а… Ну, знаєш… Як то кажуть, сміх убиває…
— Убиває що?
— Е… ну… кохання й взагалі…
ebooksa