Сергій, схоже, не образився.
— Так… А що робити, як не філософствувати? У нас дуже спокійний острів, до того ж, президенту за конституцією заборонено брати участь у битвах.
- Ти президент?!
- Ага. Два місяці тому переобрано на другий трирічний термін. А що тебе вражає?
- Да ні нічого…
Сергій знову посміхнувся:
— Тобі й мала таємниця островів. Чому здебільшого влада на островах віддається чужинцям?
- Яким чужинцям?
— Тридцять шостий острів російський? А командир у вас – американець Кріс.
- Англієць!
- Неважливо. А на нашому острові, де всі хлопчаки французи, і лише Луїс перуанець, президентом обрали мене. Російського…
- А чому?
- Не знаю. Кажу ж, мала таємниця островів.
- А велика в чому? — безпорадно спитав я. Сергій не знущався з мене. Просто це була його манера розмови — видавати інформацію поступово, докладно, як учитель на уроці. Тим більше мені, новачкові з іншого кінця світу.
- Велика? - Він навіть здивувався. — Навіщо вони потрібні — сорок островів?
Десь далеко-далеко, за вигинами коридорів, за важкими дверима, на інших поверхах та в інших кімнатах чути був сміх. До нас долинало ледь помітне брязкіт мечів — це Тимур доводив переваги бою з двома мечами. І нікому не було до дурних питань — навіщо потрібні Острови, скільки зірок на небі та скільки днів залишалося жити кожному з нас. Лише я разом із флегматичним президентом четвертого острова мав над цим думати.
Втім, чому винен? Я можу піти до Тимура чи Том. Або навіть до Інги!
— Сергію, а як ти думаєш? Може, вони вивчають нас?
Він пирхнув.
- Звичайно, ні. Острови існують років вісімдесят, не менше. Що можна вивчати такий термін — причому у цілком ідіотських умовах?
ebooksa