Бінтів був лише на Толіці. Але коли я побачив його обличчя — з білими, покусаними губами, байдужими, злими очима, то зрозумів — свій рахунок є й у Толика. Пощади не буде.
- А де Сержан? — спитав я, намагаючись перетворити цього дивного Толіка на колишнього, веселого й безтурботного «островітянина». Сказав і зрозумів, що потрапив у крапку. От тільки веселішого тепер не стане, навпаки.
- Його вбили. Першого.
Голос у Тольки був такий самий злий і байдужий, як погляд. Я відчув, як руки у мене охопила дрібне тремтіння. І з цим тремтінням приходить зла байдужість. Сержан, вічний сперечальник і скептик, не став для мене таким другом, як Толік чи Тимур. Але ми билися з ним поруч, билися на смерть на мармуровій гладі мостів. Відбивали удари, спрямовані одне в одного.
Пощади не буде.
— Але ж інші… — я замовк, що Сержан лише відкривав список.
- Лерко.
Я ковтнув повітря, що пахло димом. Лерко? Восьмирічна дівчинка? Навіть коли вбивали всіх хлопчаків на одному з островів, дівчат не чіпали.
— Стрілею? Випадково? — з незрозумілою надією спитав я. Це дуже важко переконуватися в підлості недавніх друзів. Ніхто не шукав би їм виправдання наполегливіше, ніж ми.
- Мечом. Коли ми відступали, і Лерка забарилася.
Пощади не буде.
- А Оля?
— Вона в полоні, у вежі, де я сидів, — швидко відповів Малек.
— З нею все гаразд? — стурбовано спитала Рита.
Ігорець знизав плечима.
- Так. Її годували, і взагалі… Тільки вона реве, коли Ахмет із Борисом її допитують.
— Допитують? — здивовано перепитала Ріта.
Кріс підскочив до Малька, схопив за плечі, труснув.
— Хлопчик… Дурний хлопчик…
Приголомшений, розгублений Ігорьок намагався вирватися з його рук. Кріс відпустив Ігорка сам, замахнувся, але втримав руку. Відійшов убік. А я зробив крок до Малька. Він жалібно спитав: