— Окуляри впали, — з жахом сказав він. - Хлопці, що робити?
Кріс безпорадно знизав плечима.
— Головне, що сам цілий, — заспокоїв Іллю Толик.
Кивнувши, Ілля скривився. Мені здалося, що він готовий заплакати. Але натомість він запитав:
- А міст? Я не бачу…
— Мосту кришка, — зловтішно сказав Тимур.
Дві половинки мосту тепер розділяв проріз метрів за двадцять. Його заповнював лише повільно розсіюваний дим і осідає хмара кам"яної крихти. На цьому мосту Гра закінчилася.
- А що далі? — запитав Ілля.
Ніхто не відповів.
9. ХОЛОДА
Я прокинувся, що мені більше не хотілося спати. Відчуття було трохи дивним – за час життя на Островах я звик не висипатись. Вчора ми теж засиділися допізна: далося взнаки нервове збудження після успішної «диверсії». Лише о першій годині ночі Кріс наказав усім розходитися.
Відірвавши обличчя від подушки, я глянув у вікно. І похолов. Було ясно, дуже ясно. Мости давно мали зійтися... Чому ж мене не покликали на чергування?
Скочивши з ліжка, я почав одягатися. Можливо, Кріс вирішив тепер обходитися меншими силами, адже західного мосту немає? Але чому несподіваний відпочинок дали саме мені, а не Іллі чи пораненому напередодні Меломану? У цьому було щось образливе.
Я взяв меч, просунув його в петлю на поясі. Зараз треба все з"ясувати, і…
Щось було негаразд. Я крутнувся на місці, підозріло оглядаючи знайому кімнату. Підійшов до вікна. Нічого особливого. Спокійне море, сіре похмуре небо. Я навіть принюхався: тривога, здавалося, була розлита в повітрі. Відчув лише звичний, трохи аптечний запах моря.
Мене пробило дрібне тремтіння. Але не від страху – від холоду.
Так ось у чому річ! У кімнаті було незвично холодно, градусів з десять, не більше. Так сильно на Островах я ще не мерз, навіть уночі, в дощ, під пронизливим вітром. Зараз погода здавалася цілком пристойною.
Я відчинив вікно, смутно сподіваючись, що холод скупчився лише в замку, сховався в кам"яних стінах моєї кімнати. Але повітря, що дихнуло зовні, виявилося ще холоднішим, мене знову охопило тремтіння. Дув слабкий, ледь помітний вітерець, який з кожною секундою здавався все холоднішим. Перемахнувши через підвіконня, я опинився на терасі. І одразу побачив Кріса.
Виглядав він незвично — на ньому був вовняний светр канарково-жовтого кольору з довгими закоченими рукавами. Кріс, закинувши голову, вдивлявся в небо.
Я підійшов до нього, підвівся поруч. Кріс скоса глянув на мене, але продовжував стояти, задерши голову.