Дощ пішов по обіді. Він почався так тихо, ліниво, що ми не відразу помітили дрібну мряку, що сіється з неба. Зібравшись у Тронному Залі з самого ранку, ми балакали, пили чай і намагалися не звертати уваги на пронизливий до кісток холод. Ритка роздала всі запаси теплого одягу, які були в замку, і ми одяглися в светри, куртки, плащі, що належали колишнім мешканцям острова, що потрапили на нього серед зими. Мені дісталася чудова тепла куртка — з чорної і сріблясто-сірої тканини, з рукавами, що відстібаються, і капюшоном, безліччю замків і кишень. Виглядала вона майже як космічний скафандр, якби я з"явилася в ній удома, всі хлопчаки лопнули б від заздрості. Куртка виявилася трохи замала, але сиділа від цього, на мою думку, ще краще. Я одразу вирішив, що в бою можна відстебнути рукави, і рухам нічого не заважатиме. Втім, які бійки за такої погоди? Щілина між мостами не тільки не скоротилася, навпаки, збільшилася на метр півтора.
Дівчата кудись на хвилину вийшли, і Меломан скористався цим, щоб розповісти анекдот про Шерлока Холмса та його погану звичку курити люльку перед сніданком. Анекдот виявився страшенно смішним, і ми реготали, як божевільні. Потім Кріс переклав анекдот для Тома, і ми знову почали реготати, почувши його запізнілий сміх. А коли скінчили, в повній знемозі від несподіваних веселощів, у Залі настала цілковита тиша. І одразу став чути шерех дощу.
Дощ йшов майже непомітно для очей. Крихітні краплі, перетворені вітром на невагомий водяний пил, мокрим висипом лягали на мармур. За кілька хвилин на плитах тераси наче нізвідки виникли калюжі. Здавалося, що вода в них тремтить, вкрита суцільною брижами від крапельок, що падають.
Притискаючись до холодного скла, ми дивилися на дощ. Потім Толік рішуче потяг на себе віконну стулку. Вікно знехотя - невже вже встигло розбухнути? - Відкрилося. Толик, закутаний у пару сорочок та вовняну олімпійку, зіщулився. Кріс, що стоїть поруч, тихо промовив:
- Ого ...
Стало ще холодніше, по-осінньому мерзлякувато і незатишно. А небо до самого горизонту застилала нерухома пелена хмар. Ніхто не промовив більше ні слова, доки Толік не зачинив вікно: зло, сильно, навіть шибки брязнули.
— А може, тут зима така? — невпевнено спитав Ілля. Часто моргаючи і жмурячись, він переводив погляд з одного на іншого. Я подумав, що в такому напівтемряві і без окулярів Ілля важко розбирає наші обличчя. Якщо, звичайно, взагалі здатний відрізнити Меломана від Толіка, а мене від Тимура.
— Так, зима, — підхопив Тимур. — П"ятдесят років було літо, а тепер буде п"ятдесят років зима.
— Між зимою та влітку зазвичай буває осінь, — дуже тихо сказав Кріс. — І на жодній планеті осінь не може наступити так раптово.
— Нас карають.
Напевно, ми встигли відвикнути від цього голосу: він пролунав несподівано всім. Ігорець давно вже не брав участі у спільних розмовах, хоча й намагався триматися на очах. Сидів десь у куточку, здригаючись, коли до нього зверталися.
- Що ти хочеш сказати? — різко спитав Кріс. — Ти щось знаєш?
- Так. — Ігорек говорив тихо, але дуже впевнено. — Якось я запитав, що вони можуть зробити з тими, хто відмовиться підкорятися. Вони відповіли, що покарають їх холодом.
- Раніше сказати не міг?
Ігорець знову стиснувся:
- Я тільки зараз згадав. Вони ж не говорили про мости. Я думав, тут щось серйозніше.
Кріс раптом усміхнувся.
— Мальку… А ти не можеш уточнити? Спуститись у підвал, поговорити з ними…
Ігорець почав бліднути прямо на очах.
— Кріс, мене вб"ють. Я їх видав, вони знають. Ця плита, до якої потрібно доторкнутися, струмом б"є. Кріс, не треба.
ebooksa