— Можна… — Тимур обернувся. - А де Кріс? Ритко, він куди пішов?
- А він і не з"являвся, - Ритка знизала плечима. — На вежі, де ще.
Тільки зараз я помітив, що Кріса серед нас не було. Це було так незвично, що ніхто не помітив його відсутності. Не знаю, як інших, а мене хитнула тривога.
— Я його покличу, — схопившись із стільця, сказав я. — Чого він там прохолоджується…
- Прохолоджується - це правда, - із задоволенням зауважив Ілля.
Ритка подивилася на мене, і в її погляді промайнув неспокій. Між нами ніби простяглася невидима ниточка.
— Шукай його, Дімко, — попросила вона. — Вже пів на восьму, час вечеряти…
Хлопці пожвавішали, а Оля безшумною тінню ковзнула у бік кухні. Апетиту ніхто з нас не втратив.
- Я швидко. Я зараз… — промимрив я, ховаючись за дверима.
У коридорах стояв якийсь незвичний сутінок. Світлий сутінок, коли темно від хмар, що закрили небо, але світло від снігу, що покрив землю. Дивовижний напівтемрява, коли можна вільно читати, але людина, що стоїть за два кроки, стає невиразною.
Тримаючись за рукоятку меча, я пішов коридором. Невже Кріс на сторожовій вежі? Що йому робити на відкритому майданчику, що продувається вітрами?
Вгорі Кріса не виявилося. Майданчик сторожової вежі покривав товстий шар пухнастого, ніжного, як тополиний пух, снігу. Я потупцював біля люка, оглядаючи околиці.
Чудово було видно весь наш острів, що став сніжно-білим, чистим, він ніби ще більше зменшився, перетворився на іграшку, на підставку з білої пластмаси, на якій красувалася мініатюрна модель середньовічного замку. Озеро посеред острова замерзало, дерева, що не встигли скинути листя, зігнулися під вагою снігу. «Посадкова гірка», де я колись приземлився, покрилася синюватою кригою, що злегка поблискувала в розсіяному вечірньому світлі.
Море теж вкрилося льодом. Подекуди він здавався ще дуже тонким, під ним виразно темніла вода. У деяких місцях кригу розколювали звивисті чорні тріщини. Але до ранку легкий морозець безперечно залатає ці діри на крижаному панцирі моря.
І тоді ми приймемо свій останній бій.
Я почав спускатись. Може, Кріс у себе?
Двері в його кімнату виявилися незачиненими, всередині мене зустріла темрява. Я вже повернувся, збираючись іти, коли почув слабкий, здавлений звук.
- Кріс!
Відповіді не було. Я підійшов до столика, навпомацки знайшов сірники та свічку. Варто було звикнути до того, що все важливе на Островах відбувалося вночі. Дні були схожі один на одного, а от уночі розв"язувалися язики і розкривалися страшні таємниці.
Кріс плакав, лежачи на ліжку.