Але було вже пізно: її «слухаю» виказало її. З другого кінця проводу долинув сміх:
— Я хотів тільки подякувати вам за ваш лист. Спасибі за увагу. Ви так добре обійшлися зі мною, коли я був у вас в гостях, що я вирішив віддячити вам хоча б букетиком квітів.
Джулія нарешті впізнала по голосу й словах, що це той скромний, соромливий молодий клерк, прізвища якого вона так і не запам’ятала. Навіть тепер, після того, як у її руках побувала клеркова візитна карточка, вона не могла пригадати, що там було написане. Єдине, що Джулія запам’ятала, це те, що він мешкає на Тевісток-сквері.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, — відповіла вона своїм голосом.
— А що, коли я одного дня запросив би вас на чашку чаю? Ви відмовитеся чи ні?
Ого-го! Джулія не прийняла б запрошення на чай навіть од герцогині; цей фертик розмовляє з нею, мов з якоюсь хористкою. А втім, це було б дуже кумедно.
— Може, й не відмовилася б.
— Правда? — збуджено вигукнув він приємним голосом. — То коли?..
Того дня вона не почувала себе стомленою і їй не хотілося відпочивати.
— Сьогодні.
— О’кей! Я відпрошуся з роботи. Тоді о пів на п’яту. Тевісток-сквер, сто тридцять вісім!
Молодець — запросив її до себе. Адже він міг би назвати яке-небудь фешенебельне кафе, де всі витріщали б на неї очі. А так виходить, що він справді хоче зустрітися з нею, а не просто похизуватись на людях у її товаристві.
Джулія поїхала на Тевісток-сквер у таксі. Вона була задоволена собою і вважала, що робить добру справу. Як приємно буде цьому хлопцеві через багато років розповісти своїй дружині й дітям, що колись, коли він ще служив дрібним, непомітним клерком у бухгалтерській конторі, йому випало щастя пити чай з самою Джулією Лемберт! І вона трималася з ним так просто й природно! Якби хтось був почув, як вона мило щебече до нього, то нізащо не сказав би, що це — найвидатніша актриса Англії. А якщо його розповіді не віритимуть, він покаже її портрет з написом: «Щиро ваша». І сміятиметься — мовляв, якби не був такий проноза, то, звичайно, не наважився б запросити її до себе.
Вийшовши з таксі, Джулія раптом згадала, що не знає, як звуть цього хлопця, і якщо служниця відчинить їй, то кого вона питатиме? Втім, зупинившись під дверима цього старого будинку, Джулія побачила не один, а вісім дзвоників, і над кожним — візитну карточку або просто папірець із прізвищем мешканця. Вона безпорадно почала читати прізвища, сподіваючись, що якесь із них для неї знайоме, коли раптом відчинилися двері і на порозі з’явився її недавній гість.
— Я побачив, що ви під’їхали машиною, і кинувся вам назустріч. Знаєте, моя квартира аж на четвертому поверсі. Чи не важко вам буде так високо підніматись?
— Звичайно, ні.
Джулія почала підніматися незастеленими сходами. Поки дійшла до четвертого поверху, трохи задихалася. Юнак радо стрибав попереду. «Як молодий цапок», — подумала вона й хотіла сказати йому, щоб він не поспішав так, але передумала. Кімната, до якої він її завів, була досить велика, але бідно умебльована. На столі стояв недорогий посуд — чашки, цукерниця і глечик з молоком; на підносі лежали тістечка.
— Сідайте, — сказав він. — Вода вже закипає. Я на хвилинку вискочу: треба вимкнути газ у ванні.
Юнак вийшов, і Джулія озирнулася довкола.
«Яка страшенна бідність!»