300 миль на схід

— Поліція? 

— Саме так. 

— Чин? 

— Оберкомісар. 

— Якого дідька ви тут? Вбили когось? 

Чоловік заперечливо хитнув головою. 

— Поки що ні, але бажання переповнює. Наприклад, тих двох на сходах. 

Доктор Бек скривив посмішку, вишкіривши два ряди крупних, як у коня, жовтуватих зубів. 

— Кожен робить свою роботу, Herr Oberkommissar… — ​по-філософськи сказав він. — ​То яка причина арешту? 

— Гадки не маю. 

— Що ж, думаю, сьогодні дізнаєтесь… — ​доктор підвівся і рушив до накритого чорним простирадлом фотоапарату на дерев’яній тринозі. — ​Беремось до роботи… Процедура, без сумніву, вам відома. Так званий «бертільйонаж»[43]. 

Вістовичу було наказано зняти пальто й сісти навпроти об’єктива на вузький незручний стілець. Замість спинки той мав довгий залізний стержень із дерев’яною підставкою для голови. Звісна річ, поліціянт добре знав, як фотографують злочинців. Спершу у профіль, потім в анфас. Позаду нього — ​біле тло зі спеціальними мітками, за якими визначався розмір голови, ширина плечей і безліч інших дрібних антропометричних деталей. 

Після знимкування потрібно буде стати під ростомір, далі — ​зазвичай дактилоскопічна[44] процедура. Вістович знав усе до дрібниць, але вперше був на місці злочинців. На місці тих, кого сам відпроваджував на схоже ідіотське крісло під об’єктив поліційного фотоапарата. Від цього він почувався по-дурному, ніби був убраний у чужий одяг, який нестерпно тиснув або висів на ньому, як на опудалі. 

Разом із роздратуванням всередині закипала лють, ніби вода у казанку. Він навіть мусив закусити губу, щоб стримати цей гнів усередині. Доктор Бек це, схоже, помітив. 

— Не думаю, що треба аж так нервуватися, пане Вістовичу, — ​зазначив він незворушно. — ​Вас навряд чи трактують, як небезпечного злочинця. 

— З чого ви це взяли? 

— Конвоїри спокійно залишили нас наодинці, не боячись, що ви відірвете мені голову, як дитина гівняній мусі, й утечете через вікно, — ​пояснив той. 

Вістович, заради цікавості, визирнув у вкриту дощовими візерунками шибку. Під ними був той самий двір, де залишився службовий «Adler». 

— Знаю, ви хочете сказати, що тим двом начхати на мене, а стрибати через вікно — ​це те саме, що самому відбити собі голову м’ясним молотком, та все ж! — ​додав криміналіст. 

— Staatspolizei не арештовує абикого, пане докторе.