300 миль на схід

— Я ж не сказав, що у вас немає проблем, пане Вістовичу. Судячи з усього, ви у них по вуха… — ​чоловік затнувся. — ​Не зважайте, просто хотів трохи розрадити. 

— Розрадили. Дякую. 

Повернулися двоє агентів. Були в гарному гуморі, наче після доброї гулянки. 

— Закінчили, докторе? — ​запитав один із них. 

У відповідь той лише кивнув і жестом показав, щоб усі йшли звідси геть. 

Вістович та його сторожа знову опинилися на коридорі. Поліціянт відчув, як його підштовхують рукою вперед. 

— Куди тепер? — ​запитав він. 

— Побачите, добродію. Наразі — ​вперед і сходами нагору. 

Поверхом вище був такий самий коридор, проте краще освітлений. За третіми дверима праворуч виявилась вузька почекальня. З-за столу підвелася молода світловолоса секретарка у сірому костюмі. На плечах мала в’язану накидку. 

— Пан директор у себе? — ​запитали в неї. 

— Так. Дав розпорядження одразу заходити. 

— Чудово. 

Один з агентів підійшов до дверей навпроти та голосно постукав. Почувши зсередини виразне «Прошу», відчинив їх і встромив голову в кабінет. 

— Пане Шобер. Арештований прибув, — ​прозвітував він. 

Зачувши знайоме прізвище, Вістович стрепенувся. Шобер керував віденською поліцією, був надзвичайно впливовим політиком, але про його причетність до будь-яких секретних служб комісар досі нічого не знав. 

— Ведіть сюди. 

Арештованому дали знак заходити. 

— Herr Oberkommіssar, мені прикро, що довелося вдатися до таких методів, — ​несподівано почув Вістович одразу після того, як двері за ним зачинились. — ​Сподіваюсь, ви не тримаєте на мене зла. 

Прибулий, дещо ошелешений від таких слів, не зміг підібрати жодної відповіді. 

— Сідайте, — ​запросив Шобер, вказавши йому на крісло навпроти себе. — ​Пальто й капелюх можете повісити на вішак поруч із моїм одягом.