Я подався сходами нагору. Опинившись перед потрібними дверима щосили загрюкав у них кулаком.
— Пане Лібанський, це поліція! Відчиняйте негайно!
Як не дивно, господар не зволікав. Двері прочинилися відразу, й на порозі постав авіатор. Одягнений він був у домашній халат, руки тримав рівно по швах, мов солдат, дивився на мене дещо зверхньо і сміливо.
— Я чекав, коли ж ви нарешті прийдете, — кинув він. — Утім наша поліція, видно, така ж, як і ця недомонархія. Неповоротка й відстала… О, це консьєрж натовк вам пику?
— Стуліть пельку, Лібанський, — гаркнув я і провів рукавом по обличчю, вкотре за вечір витираючи кров, що ніяк не зупинялась і вперто текла.
— А ви покажіть легітимацію! Звідки я знаю, що ви справді з поліції?
З моїх легень вирвалося важке зітхання.
— Слухайте мене уважно, добродію. Військові знають про ваш аероплан у Бориславі. Не пізніше ранку сюди навідаються жандарми. Тому буде краще, якщо просто зараз ви складете валізу й чимшвидше поїдете з міста. А краще — за межі імперії.
Я зібрався йти геть, однак він схопив мене за рукав.
— Стривайте.
Тепер господар був блідий, мов покійник.
— Ви… ви один із них? Чи я можу вам вірити?
— Це ваша справа. Можете сидіти тут і чекати жандармів.
Він все ще міцно тримав мій рукав і намагався зазирнути в очі. Сумніви на його обличчі потроху розвіювались.
— Тоді чим я можу вам віддячити? — запитав він зовсім тихо.
Я подумав якусь мить.
— У вашому товаристві є стенографістка, Бейла. Вона зробила фото аероплана…
— Саме так, для наукового журналу у Варшаві! — пожвавішав він.
— Від сьогодні ви її не знаєте, — сказав я. — І ніколи не знали. Це зрозуміло?
Лібанський ствердно кивнув.
ebooksa