— Вітаю, панове, — відповів я і, видихнувши дим, обережно потягнувся до браунінга в кишені.
— Як вам погода? — продовжив розмову мій невидимий співрозмовник.
— Гівняна. Буде дощ.
— Думаєте?
— Переконаний. Небо у хмарах.
— Так, видно не далі носа…
Інша постать, що не брала участі в розмові, раптом підскочила до мене, ніби втративши терпець, і величезний кулак, який виринув з темряви, лунко приклався до моєї щелепи.
— Це тобі від «Галицького молота», стерво, — промовив інший голос, не такий хриплий і не такий поштивий.
Услід за цим новий удар прийшовся в живіт. Я зігнувся й вихопив нарешті браунінг. Перший постріл пролунав у повітря, вдруге я випалив навмання перед собою. У темряві почувся болісний зойк, а вслід за ним тупотіння двох пар ніг, що поступово стихало в темряві.
Я витер з обличчя кров і сповз по стіні вниз. Дихати було важко, руки тремтіли. Виявляється, можна все життя прослужити в поліції, але так і не звикнути до нападів з темряви. Коли бачиш супротивника, то принаймні здатний оцінити свої шанси. Бо невідомість — це перший союзник ворога.
З вулиці Фрідріхів я поспішив забратися якомога швидше. Якщо на звук пострілів раптово прибіжать поліціянти, доведеться забагато пояснювати. Мені цього вкрай не хотілося.
Я рушив значно краще освітленою вулицею Оссолінських[103], звернув на Коперника, відтак вже збирався через Марійську площу вийти на Ринок і попрямувати до себе на Вірменську, але передумав. Швидким кроком я пішов уздовж Академічної до площі Фредра[104] й через однойменну коротку вуличку вийшов на Баторія. Зупинився біля брами будинку під номером 34. Натиснув ґудзик електричного дзвінка.
Консьєрж відчинив не одразу. Лише за добрих десять хвилин у щілині з’явилось його стривожене обличчя.
— Поліція, — без жодних зволікань промовив я і штовхнув двері вперед.
— Але прошу пана…
— Де мешкає Едмунд Лібанський?
— Пан доктор у такий час вже…
— Я запитав, де він мешкає.
Сивоголовий чоловік стрепенувся усім своїм сухим тілом, ніби хтось вліпив йому потиличника.
— Другий поверх, помешкання 10.
ebooksa