300 миль на схід

22
18
20
22
24
26
28
30

IV 

Відень 

30 жовтня 1920 року 

Їдкий тютюновий серпанок непорушно висів у кабінеті, від чого ставало важко дихати. Шобер підвівся і прочинив вікно, впустивши всередину прохолодне вуличне повітря. Пора була вже післяобідня, ззовні долинув звук автомобілів і людські голоси. Дощ припинився. 

Його співрозмовник сидів непорушно, мовби спогади змусили чоловіка заціпеніти. У руках Вістовича дотлівала цигарка, і попіл потроху діставався до пальців. 

— Чи відомо вам, як склалася подальша доля цього інженера? — ​запитав Шобер. 

Поліціянт ледь помітно здригнувся, ніби прийшовши до тями. Загасив недопалок і потер пальцями скроні. 

— Як мені згодом стало відомо, тієї ж ночі Лібанський і справді зібрав речі, сів у своє авто й вирушив з міста, — ​сказав він. — ​Однак спочатку подався до Борислава. 

— Аби попрощатися зі своїм дітищем? 

— Так, щоправда, у доволі своєрідний спосіб. Виявляється, його аероплан ще жодного разу не здіймався в повітря. Планувалось це зробити лише за декілька днів. Тож Лібанський, знаючи, що цей момент вже не настане, вирішив випробувати своє творіння негайно. Залив у бак пальне, яке також зберігалося в ангарі, прибрав колодки з-під коліс і виштовхав усю неважку конструкцію в ніч. Потім запалив ліхтаря, завів двигун і стрибнув у кабіну… Все це стало відомо завдяки випадковому свідку — ​місцевому контрабандисту, який переховувався в поближньому лісі. Ніч була місячна, і він добре бачив, як машина, взявши короткий розбіг, здійнялась у повітря. Світло ліхтаря в кабіні описало над містом дугу, а потім вгорі почулося підступне чмихання двигуна. Врешті, Лібанський гепнувся з пристойної висоти, але вцілів. Пролежав кілька хвилин непритомний, а потім підвівся й облив аероплан пальним. Контрабандист стверджував, що летун при цьому плакав, наче мале дитя. Зрештою, чиркнув сірником, і полум’я охопило аероплан, мов купку хмизу. Не чекаючи, коли машина перетвориться на попіл, авіатор сів у своє авто й поїхав геть. 

Коли контрабандиста, що став мимовільним свідком усієї цієї драми, за добу схопили, він докладно розповів про побачене. Сподівався, очевидно, що пом’якшить собі долю й подальший вирок. 

На той час жандарми вже знайшли ангар і рештки аероплана. Інженера Кравчика та його помічника, які добували пальне та інші необхідні матеріали, заарештували. Лібанському вдалося втекти з Ґаліції. 

— Більше ви про нього не чули? — ​поцікавився Шобер. 

— Навпаки. За два роки інженер повернувся і продовжив свою справу. Достатньої кількості доказів проти нього так і не знайшлося, і контррозвідка, врешті, втратила інтерес. 

Вістович запалив нову цигарку. 

— Якби ж я тоді знав, що ця історія для мене стане лише передвісником іншої, значно ґрандіознішої, в якій авіація зіграє ключову роль, — ​сказав він. — ​І яка накличе на мене гнів одночасно Польщі й Росії. 

Шобер нахилився вперед. Будь-які спроби приховати палку цікавість до розповіді арештованого були б тепер марні. Утім, колишній лемберзький комісар не поспішав продовжувати розповідь. Тільки поволі підносив цигарку до рота й струшував попіл у попільницю. 

— Отже, відтоді ви були агентом Evidenzbüro? — ​нетерпляче запитав директор поліції. 

Комісар кивнув. 

— Саме від 1907 року й аж донедавна, доки Бюро не ліквідували. Згідно з документами, це сталося у вісімнадцятому, але структура існувала довше.