У двері постукали. До кабінету зайшов черговий і повідомив, що мені телефонують.
— Хто? — запитав я.
— Якась пані.
Я підхопився й щодуху кинувся вниз. Схопив слухавку.
— Вістович, — видихнув у мікрофон.
— Це було низько, Адаме, — почув я холодний голос Бейли. — Я не сподівалась.
— Про що ти?
— Не прикидайся… Скажи тільки, куди потрапили чи потраплять знимки?
— Не можу сказати.
— Що ж…
— Я поверну фотопластинку!
— Та невже? Коли?
— За день-два. Якщо мовчатимеш і не скажеш Лібанському про те, що вони зникли. Будь ласка, Бейло! Це заради твого добра! Я все це, чорт забирай, зробив заради…
Договорити я не встиг. Вона обірвала зв’язок. Мене охопила лють. Захотілося рознести ні в чому невинний апарат на друзки. Ледве стримавшись, я гримнув кулаком по столі, на якому той стояв.
— На Бога, пане комісаре, — пролепетав збоку черговий. — Зламаєте, а винен я буду.
Утім, зараз мені було не до нього. Удруге вхопивши слухавку, я знову задзвонив на комутатор. Попросив з’єднати мене за номером, який раніше дав мені полковник Редль для зв’язку з ним. Щойно зачув його високий тріскучий голос, попросив про негайну зустріч. Той погодився і назвав мені адресу.
Квартира була в чиншовій кам’яниці на Пелчинській. Біля дверей мене зустрів кремезний тип у цивільному і, пильно оглянувши, провів усередину. Через вкрай малу кількість меблів, кімната здавалась величезною. Схоже, тут тримали тільки те, що справді може знадобитись: два облущені крісла, стіл із паперами і руїни креденса, на якому стояв телефонний апарат. Поруч із ним горіла гасова лампа. Довга портьєра щільно закривала єдине вікно.
Редль сидів в одному з крісел і димів цигаркою.
— Заходьте, Вістовичу, — сказав він після короткого вітання. — Сідайте. Даруйте мені цей інтер’єр, — він театрально повів рукою, — але, самі розумієте, явочна квартира й не мусить бути номером у готелі «Рітц»[100].
Я сів у крісло навпроти нього й кілька секунд помовчав, збираючись з думками. На інтер’єр було начхати. Згадав, як сильно не довіряю Редлю. Минулого року, коли доля нас обидвох одночасно занесла у Швейцарію і зіштовхнула лобами в круговерті шпигунської гри, я був готовий присягнути, що він сам торгує військовими таємницями. Може, й не продає їх напряму росіянам, але надійним посередникам на міжнародному шпигунському ринку — вже напевно.
ebooksa