Комісар усміхнувся. Авжеж, це було дуже подібно на Алоїза.
— Скажіть йому, що виникло звичайне непорозуміння. Тепер усе владналося.
— Так, але…
— Ви ж самі бачите, пане Сташенко, я вільно йду вулицею, — комісар говорив якомога спокійніше, щоби той заспокоївся.
Вістович раптом відчув майже батьківську вдячність до хлопця, але зраджувати цього не хотів. «Якби в мене був син, — майнула в нього думка, — він міг би бути таким, як цей Матвій. Сміливим, щирим, дещо гарячкуватим».
— Ну гаразд, — промовив спокійніше Сташенко. — Не забудьте якось завітати до мене. Вугільна контора на Міхаелерплатц…
— Я пам’ятаю адресу, — сказав Вістович і, кивнувши йому на прощання, поспішив до Шобера, який ввічливо відійшов на декілька кроків.
— Ваш земляк? — поцікавився директор.
— Один із багатьох, яким тепер що далі від дому, то безпечніше.
Шобер зітхнув.
— Боюся, безпека — завелика розкіш для усіх громадян колишньої монархії. Не лише для русинів. Для австрійця спокій сьогодні також не означає спокою завтра… Будувати республіку на руїнах імперії — однаково, що зводити будинок над урвищем. Будь-який необережний крок може стати останнім. У цьому, пане Вістовичу, і сутність демократії: рівність, але рівність над прірвою.
Чоловіки невдовзі підійшли до помешкання Шобера на Куррентґассе. Це виявилась двоповерхова
— Офіцину й частину партера ми змушені здавати в оренду, — сказав Шобер, зніяковівши при цьому, ніби зізнався у дрібному злочині. — Такі часи…
Господар натиснув маленький диск електричного дзвінка, й за хвилину двері прочинилися. На порозі постав слуга у старомодному фракові.
— Добридень, Феліксе, — першим озвався до нього директор. — Попередь Пауліну, що я привів гостя.
Той вклонився, забрав у прибулих верхній одяг і, між ділом, повідомив, що в пані Шобер також гостює подруга.
— Чудово, — зрадів господар. — Люблю, коли субота схожа на суботу. Еріх не заходив?
— Ваш син телефонував годину тому. Пані Шобер мала з ним коротку розмову.
— Ну звісно. Нащо приходити, якщо можна відбутися телефонним дзвінком… — директор сказав це жартома, проте Вістович помітив, як сильно це його вкололо.
— Еріх — мій молодший син, — сказав він, запрошуючи Вістовича до салону. — Єдиний, кого я можу сподіватися в гості на вихідні. Старший — військовий офіцер — здебільшого у відрядженні. А донька живе в Лінці…
ebooksa