«…Панове з Борислава, втім, відмовилися від складання скарги на комісаріаті», — продовжив мій колега. — Й окремо з нового рядка: «Такі індивіди, як цей невідомий грубіян, — справжня ганьба для нашого міста!».
Самковський склав газету й знову перевів погляд на мене.
— Маю для вас два доручення, — сказав я і дістав з однієї кишені фотопластинку, а з іншої — складений носовичок зі шматочками землі. — Підіть у нашу фотолабораторію і проявіть світлини. А в хіміків з’ясуйте склад ґрунту й звідки він може бути.
Ад’юнкт підвівся, підійшов до мене й узяв обидві речі. Тоді сховав їх до своєї кишені. За кілька хвилин вийшов.
Я підвівся й узяв з полиці велику адресову книгу, видану колись спеціально на замовлення ц. к. Дирекції поліції Лемберга. Точніше «
Відшукавши, врешті-решт, у цьому гігантському фоліанті Борислав, я спробував знайти всіх інженерів на ім’я Станіслав, прізвище яких починалося б на літеру К. Однак не виявилось жодного.
Що ж, можна припустити, що довідник застарів, бо виданий був 1900 року. Хтозна, може, сім років тому, бідолаха, якого я штовхнув біля кафе «Орфеум», ще не займався інженерною справою самостійно, а скнів у якій-небудь зацофаній конторі чи горбатився на нафтовій копальні. Причин його відсутності в цьому списку могло бути достобіса.
Я зиркнув на годинник і зрозумів, що потратив на марні пошуки добру годину. Тоді сердито закрив довідник і гучно вилаявся.
Повернувся Самковський, який за цей час встиг виконати моє завдання і навіть прикупити по дорозі свіжих прецлів. Запах свіжої здоби заполонив наш кабінет, зумівши пересилити навіть тютюновий дим.
— Світлини будуть завтра вранці. Аналіз ґрунту — по обіді, — промовив він, поклавши одного прецля мені на стіл. Іншого він залишив собі й з апетитом вгризся зубами у хрустку ароматну скоринку. — У протокол нічого не внесуть, — додав він вже з повним ротом.
Я вдячно усміхнувся. Якимось дивом, ад’юнкт завжди здогадувався, коли його шеф провадив справу офіційно, а коли інформація була потрібна приватно.
Через деякий час я спустився вниз до чергового, де був телефонічний апарат. Задзвонив на комутатор і попросив з’єднати з комісаріатом у Бориславі. Після довгого потріскування і шипіння, з протилежного боку дроту врешті озвались:
— Поліція. При апараті фельдфебель Проць.
— Це Лемберг, Дирекція, — гукнув я у мікрофон. — Дайте комісара Лясецького.
Доки унтерофіцер виконував моє прохання, я, мабуть, встиг би прогулятися на Кайзервальд і повернутись, але вдіяти нічого не міг. Мусив чекати. Врешті у слухавці почувся знайомий розважливий голос:
— Комісар слухає.
— Вітаю, Зеноне, — відповів я. — Це Вістович.
— Адаме! Хай тобі чорт! Сто років не чув!
Я добре знав свого бориславського колегу, тому глибоко вдихнув, набираючись терпіння, аби вислухати всі новини, які трапились, відколи ми розмовляли востаннє. А було це і справді давненько. Врешті, за чверть години, Лясецький запитав:
— То, може, ти маєш до мене справу якусь?
ebooksa