— Що ж, переконувати не буду.
З салону почулася патефонна музика. А слідом за нею голос Пауліни, яка запрошувала гостей досередини.
— На вулиці осінь! Застудитесь, — гукала вона.
— Завітаю якось до вашого салону, пані Віґельбаум, — голосно сказав комісар, мовби це і справді було продовженням їхньої розмови.
— Але ж капелюшки в мене тільки для дам, — засміялась вона у відповідь.
— Куплю на подарунок… — буркнув чоловік.
По завершенню обіду, коли гості вже прощались, Шобер, як не дивно, не нагадав комісару про його зобов’язання прийти до поліції не пізніше десятої ранку. Емма вийшла з будинку першою, вочевидь, побоюючись, що Вістович піде слідом. Крізь відчинене вікно було чути, як завівся двигун таксі й захрускотіли під колесами крем’яхи.
Вістович подякував господарям і також подався на вулицю. Була тільки п’ята, проте в цю пору темніло рано, й місто поспіхом надягало на обличчя свою бридку нічну маску. То там, то там чулись підхмелілі голоси, вулицями швендяли волоцюги і шукачі нічних пригод.
Опинившись перед дверима помешкання Владислави Новак, Вістович постояв хвилину, роздумуючи над чимось, а тоді дістав з кишені ключа і швидким ходом піднявся до своєї кімнати. Не знімаючи пальта, комісар витягнув з-під ліжка валізу й заходився складати в неї свій одяг. Коли він весь опинився там, прийшла черга бруліону, шкіряного етуі, бритви та інших дрібних речей. Всі вони рівномірно розмістилися поверх твідового піджака, якого Вістович купив після повернення з фронту в Будапешті й одягнув після того лише двічі. Перший раз — коли приміряв, другий — коли йшов винаймати цю кімнату. Хотілося справити на господарів приємне враження.
Комісар витягнув із кишені затертий пулярес[108] і перелічив готівку всередині. На квиток має вистачити. Тільки-от на який квиток? Куди? Не до Львова ж. Можна куди-небудь до Італії. Доки служив там, трохи навіть вивчив італійську.
Раптом пригадався Шобер. Так, Вістович обіцяв повернутися вранці… Але хто покірно пхатиме голову в петлю, маючи шанс врятуватись?
— До дідька! — сказав він уголос і закрив одним рухом валізу.
Повернувшись обличчям до виходу, він побачив у дверях Владу. Жінка непомітно зайшла, доки той збирав речі. Добру хвилину вони мовчали. Утім, такі мовчанки зазвичай голосніші за будь-який крик.
— Про свій намір переїхати, ви мали би попередити завчасно, — врешті видусила з себе пані Новак. — Така була умова.
Комісар зітхнув і зняв з голови капелюха.
— Я… нікуди не збираюся, Владо, — видихнув він. — Тобі здалось.
Жінка сплела на животі пальці рук і ще кілька секунд постояла так, дивлячись кудись убік. Вістович за цей час зняв пальто і розстебнув ґудзики маринарки.
— Вечеря, як завжди, о восьмій, — вдруге озвалася господиня.
— Попрошу тільки чай.
Коли двері за нею зачинились, Вістович розпакував речі, розклав їх на попередні місця і втомлено розтягнувся на ліжку. З подивом зрозумів, що відчуває полегшення. Владислава допомогла йому зберегти в собі рештки гідності. Завтра, як і личить людині слова, він повернеться в поліцію, і Шобер продовжить допит.
ebooksa