— І хто ж?
— Свої. У вісімнадцятому, коли я мав чергування у двірцевій експозитурі. Підійшли легіоністи[136] і вимагали від мене здати зброю й приміщення. А я відповів, що досі служу в поліції й не маю такого права…
— І що було далі?
Поліціянт зітхнув.
— До стрільби, звісно, не дійшло. Я залишив пост при зброї й прихопив із собою теку з документами, за які відповідав. Однак після цього потрапив у «чорні списки» і довелося відбути не надто приємну «авдієнцію» у самого Мончинського[137]. Один Бог знає, чому той дозволив мені й далі служити в поліції… Між нами кажучи, пане Вістовичу, ненавиджу цього типа всією душею. Він і пальцем не поворухнув, коли маргінали з нашої армії та львівського дна почали у Львові жидівський погром.
Ми знову замовкли, відчуваючи, що підходимо до теми, яку не вдасться оминути.
— Чи чули ви щось про Бейлу Цайсель? — запитав я.
Ці слова далися мені важко. Я говорив так, ніби на ходу вигадував граматику.
— Боюся, не маю чим вас потішити, — після нової паузи відповів Самковський. — Є лише деякі чутки, зовсім не перевірені…
— Кажіть, — випалив я.
Він зітхнув.
— Нещодавно зі мною зв’язався доктор Фельнер. Пригадуєте його? Наш колишній поліційний медик.
— Звісно, пригадую! — я зрадів, бо чомусь досі вважав, що Фельнер не пережив усіх тутешніх катастроф. — Як він?
— Виїхав до Палестини.
— Чудова звістка!
— Мене це також тішить… — Самковський дістав із кишені пачку «
— Бачив? — вигукнув я. — Де?
— У якомусь порту… Вістовичу, ви ж пам’ятаєте, що доктор завжди мав кепський зір.
— Пам’ятаю, але це перша звістка про неї за стільки років!
— Фельнер говорив дуже непевно. А найголовніше…
ebooksa