— Що ж, панове, — сказав, підводячись, Фаунтлерой, — мені час іти. Приїде завтра до Львова Пілсудський чи ні, роботи однаково сьогодні багато. Треба підготуватися до показових польотів як слід. Тому залишаю вас.
— Мені також пора, — мовив інженер. — Зустрінемось рівно за тиждень у моєму помешканні на Баторія. У цей самий час. Я підготую всі необхідні мапи, домовимось про кодові слова, обговоримо інші технічні моменти…
Коли ми знову тиснули з ним руки, цього разу на прощання, він тихо додав, аби почув тільки я:
— Я не забув, що ви зробили для мене, Вістовичу. І дасть Бог, колись вам віддячу.
— Дрібниці, пане Лібанський…
— Не для мене, — заперечив інженер і попрощався.
Ми залишились удвох із Самковським і якийсь час мовчали. Я попросив у кельнера чисту склянку й налив собі кларету з відкоркованої пляшки. Вино видалось мені надто кислим, тож обмежився тільки одним неповним ковтком.
— Як там Відень? — врешті запитав Самковський.
— Столиця перебуває в найгіршому стані з часу, мабуть, ще наполеонівської окупації[135], — відповів я.
— Наша столиця тепер у Варшаві, — з усмішкою виправив мене він.
— Все ніяк не звикну.
— Я, чесно кажучи, також.
Патефон затих, і чути було тільки голоси відвідувачів та делікатний дзенькіт склянок, які протирав бармен і виставляв у рівний ряд на полиці.
— Дякую, що припильнували моє помешкання, — згадав я. — Чесно кажучи, побоювався, що буде вже нікуди повернутись.
— Я не особливо його пильнував, — відмахнувся Самковський. — Тільки й того, що підрихтував фрамугу…
— А ще, мабуть, подбали, щоб його в мене не відібрали.
— Просто викреслив вашу адресу з деяких списків. Хоча нові помешкання були вкрай потрібні нашим військовим.
— Поганий із вас поляк, Самковський.
Він засміявся.
— Не повірите, але мені це вже говорили.
ebooksa