Мені, однак, лишалося тільки втретє пригубити флягу, і цього разу здалося, що я відчуваю присмак кіптяви й обвугленого металу, хоч бій відбувся достатньо далеко від мене.
У штабі ескадрильї пізніше цю операцію назвали вдалою. А за полеглими пілотами, як і заведено, траур тривав лише до наступного ранку…
Коли я знову розплющив очі, то відчув одразу, що в моїй кімнаті є ще хтось. Мовби гарячка загострила перцепцію, а моя шкіра перетворилася раптом на чутливу мембрану, здатну вловлювати найменші і найтонші коливання повітря. Я обережно повернув голову туди, де відчував рух. Подушка піді мною задерев’яніла від поту.
Над скринею, в якій лежали мої речі, схилився розпорядник санаторію й обережно перебирав щось своїми кістлявими руками. Все ще намагаючись не видати себе, я потягнувся рукою під матрац, куди, як пам’ятав, завбачливо поклав браунінг. Зброя, на щастя, виявилась на місці.
Клацнув запобіжник, і чоловік у моїй кімнаті миттю випрямився. Його вицвілі очі розширились від жаху, а щелепа поволі поповзла вниз, відкриваючи темну порожнину рота й оголюючи нещільний ряд нижніх жовтуватих зубів.
— Що ти там шукаєш, падлюко? — без жодних церемоній прохрипів я.
Розпорядник зробив над собою зусилля, стулив рота і ковтнув важку слину. Його борлак спазматично сіпнувся при цьому вгору й знову опустився.
— Мені треба заплатити лікарю, — видавив із себе чоловік.
— Хіба ти отримав не досить грошей від мене? — я відчував, що говорю з ним надто грубо, але ніяк не міг приборкати раптовий гнів.
Розпорядник похитав головою.
— Ви в ліжку вже третій день. Доктор зумів роздобути якісь спеціальні ліки проти вашої недуги… До того ж я платив йому за мовчанку, згідно з вашим побажанням, — пояснив чоловік.
— Прошу мені вибачити, — я прибрав зброю і спробував підвестися.
Тіло досі страшенно судомило, але загалом деяка полегша відчувалась. Мені вдалося дістатись до скрині і витягнути звідти сховок з грішми. Розпорядник у цей час ввічливо відвернувся.
— Учора заходив ваш приятель, — обережно сказав він, коли я простягнув йому кілька згорнутих банкнот. Не полічивши, він одразу заховав їх у внутрішню кишеню камізельки.
— Який ще приятель? — насторожився я.
— Ну, той… Жид-фотограф.
— Кацман?
— Саме так! Забув прізвище…
— І що? Ви сказали йому, що я тут?
— Ні… Ми ж з вами домовились, що я мовчу й тільки доповідаю.
ebooksa