Слова застрягли в моїй горлянці хлібними крихтами, а дихання зробилося майже спазматичним. Бідоласі здалося, що я вагаюсь, і вона зі сльозами продовжила:
— Ви й уявити не можете, що москалі роблять з жінками… Уявити не можете…
У ту ж мить поруч із чорнявкою опинилася старша пані, дивовижно схожа на неї, як пізня осіння троянда на весняну. Вона зміряла мене гордовитим поглядом і, сердито вхопивши мою співрозмовницю за руку, відтягнула вбік.
— Як ти поводишся, Оксано! — сказала вона молодшій. — Де твоя гідність? Що про тебе подумають люди?
Я потягнувся до гаманця і, діставши звідти кілька банкнот, простягнув їм.
— Дозвольте вам допомогти… Будь ласка, — голос усе ще не слухався, і я навіть не був певен, чи насправді тоді сказав щось виразне.
Старша пані звела підборіддя трохи вище і, дивлячись мені просто в очі, відповіла:
— Спасибі вам за щедрість, добродію, але, запевняю, ми дамо собі раду. І прошу вибачення за поведінку моєї доньки. Це було недостойно молодої і шляхетної особи.
Жінки відійшли, і я вже хотів кинутись за ними, щоби принаймні скупити увесь їхній крам, який вони принесли на цей ринок, проте повз мою руку, що досі тримала гроші, прошмигнула якась тінь. Я відчув раптовий сильний біль у зап’ясті й рефлексивно розімкнув пальці. Банкноти зникли, мовби розчинились у повітрі. Злодій, якого навіть не вдалося розгледіти, забрав усе, що я збирався віддати.
Від злості, гіркоти та розпачу я закричав так сильно, що заболіло у скронях і в животі. Чиїсь руки міцно вхопили мене за плечі й притиснули до ліжка.
— Тихо, тихо, тихо… — проговорив сипкий голос, і мені в ніздрі вдарило чиєсь квасне дихання.
Я широко розплющив очі й побачив, як наді мною схилився бородатий кремезний чоловік невизначеного віку. Йому однаково можна було дати як сорок, так і шістдесят. Сивину мав невиразну, волосся густе, сплутане, як грива у тяглового коня. Павутинки зморшок неглибокі, шкіра набрякла й почервоніла.
— Заспокойтесь, — продовжив він, не відпускаючи моїх плечей. — Я зробив укол, вам скоро покращає.
— Хто ви, в біса, такий? — випалив я.
З-за спини бороданя визирнув розпорядник санаторію.
— Це лікар, добродію, — сказав він. — Ви просили привести до вас лікаря. Пригадуєте?
Так, я пригадав.
— Вас добряче лихоманило, — сказав ескулап, прибираючи нарешті з моїх плечей свої лаписька. — Мене покликали доволі вчасно.
— Що зі мною? — запитав я в нього.
— Схоже на поворотний тиф, — відповів той. — Його розносять воші. Ви мусили часто бувати в розмаїтих гадючниках.
ebooksa