300 миль на схід

22
18
20
22
24
26
28
30

Розпорядник спантеличено дивився на мене, намагаючись збагнути, чи правильно він вчинив і якою буде моя реакція. 

— Ми ж домовились… — ​повторив він. 

— Все правильно, — ​я кивнув і, щоб заспокоїти, поплескав його по плечу. Після цього знову почвалав до свого ліжка. 

— Розшукай його, — ​вимовив я звідти. — ​Скажи, що я тут і хочу зустрітися. 

— Буде зроблено, — ​відповів той і, переступивши кілька разів з ноги на ногу, запитав: 

— Бажаєте, може, чогось? 

— Коньяку, — ​видихнув я. — ​І свіжу постіль… 

Із Кацманом вдалося зустрітися тільки за три дні, коли напади гарячки стали не такими пекельними, і після них я міг триматися на ногах. Через розпорядника фотограф передав мені коротку записку, в якій призначив зустріч у корчмі неподалік місцевого ринку. Я вийшов завчасно, не був певний, що знайду це місце відразу. 

Спека потроху спадала, гарячі дні змінились на хмарні, коли небо ставало то попільно-сірим, то майже свинцевим, обіцяючи дощ. Але дощу все не було. 

Стежка від санаторію вилася через хвойний ліс, уздовж річки, поміж кущами черемхи, терну і глоду, то збігаючи піщаним берегом ледь не до самої води, то заглиблюючись у гущавину, де майже губилася під шаром опалих іржавих соснових голок. Пахло розігрітою корою, живицею і вологою поближньої Горині. 

Серед цієї приємної летаргії волинського лісу, я мимоволі сповільнив крок, дослухаючись до навколишньої тиші, і майже забув куди прямую. Так, мовби світ раптом звузився лише до цього куточка природи довкола, залишивши біль, війну і нещастя десь поза своїми межами. 

Коли стежка вивела до першої міської вулиці, я навіть мусив мотнути головою, наче кінь, аби повернути собі відчуття реальності й сьогодення. Далі прискорив крок, подавшись запилюженою дорогою, що тягнулася між двома рядами огорож до ринку. 

Щойно почали траплятися перехожі, я прибрав злегка заклопотаного виду, мов гендляр, який поспішав кудись у справах. Для торгового міста це було звично, і я не привернув до себе жодної уваги. Ані містян, ані, на щастя, групи конармійців з їхнім дебелим командиром-кавказцем. 

До ринкової корчми я прийшов за квадранс до зустрічі, але Кацман мене вже чекав. Мій резидент мав утомлений вигляд і сидів за столом понуро, наче смертник у камері. Час був передобідній, відвідувачів, крім нас, виявилось небагато, і ми, стишивши голос, могли спілкуватися вільно. 

— Радий бачити, — ​щиро сказав я. — ​Чесно кажучи, вже не сподівався знову вас зустріти. 

— Кацман також тішиться нашій зустрічі, — ​фотограф натягнуто усміхнувся й простягнув мені руку для привітання. 

Я відповів потиском. З подивом відчув, що долоня цього чоловіка крижана, як шмат льоду. Тієї ж миті його гнітючий настрій передався мені. Я сів навпроти і непомітно перевірив зброю. Це було давньою звичкою, але щось мені підказувало, що сьогодні мій браунінг зайвим точно не буде. 

— Кацман вас засмутив? — ​мій співрозмовник звів на мене важкий погляд, що проникав крізь його делікатні окуляри. — ​Кацману шкода. 

— З вами все добре? — ​запитав я, хоч відчував, що питання ідіотське. 

Його сіруваті губи знову смикнулись, зображаючи картонний усміх.