— Кацману дуже шкода… — прошепотів мій колишній резидент. — Кацман не хотів помирати.
Я вирівнявся за столом і взяв до рук свою чарку. Шкода, якщо випивка пропаде. Та вже коли відправив горілку до рота, хтось вперіщив мене ззаду по голові. Пам’ятаю, як від удару виплеснув усе Кацману в обличчя, а далі світ, мов у театрі, опустив переді мною темну завісу.
Коли до мене почала потроху повертатися свідомість, найперше, що я відчув, — це прохолоду. Здавалось, мене занурили у ванну з льодом. А посеред спекотного літа, треба визнати, таке вважалося б щедрою послугою. Якби було правдою…
Утім, вже за кілька секунд я усвідомив, що лежу насправді на вологій кам’яній підлозі, а згори в мої ще мутні очі врізаються гострі промені електричної лампи. Біля самого вуха почулися кроки важких черевиків, і сухий тріскучий голос промовив російською:
— Здається, він очуняв, командире.
— Добре. Вийди звідси, Козлов. Залиш нас наодинці, — наказали звідкілясь із глибини цього незнаного мені приміщення.
Черевики виконали наказ. Невидимі двері скрипнули завісами і глухо зачинились. Далі запанувала тиша.
Я розплющив очі й дочекався, доки остаточно відновиться зір. Нарешті за кілька хвилин почав бачити брудно-червону стіну й округлу аркоподібну стелю, а згодом — і розрізняти прямокутники дрібної цегли. Приміщення було схоже на яку-небудь середньовічну залу або погріб для вина.
Одразу під жарівкою стояв масивний стіл, за ним я побачив чоловіка у конармійській літній шинелі. З-під столу визирала пара начищених чобіт. Обличчя незнайомця видавалось приязним: було наділене суворими, але приємними рисами, засмагле і чисто поголене, на щоці виднівся місяцеподібний шрам. Світло-русе волосся акуратно зачесане на проділ. Таку зовнішність зазвичай мають у кіно різноманітного штибу герої або лицарі на ілюстраціях до дитячих книжок. На вигляд незнайомцеві було трохи за тридцять або навіть менше.
Він дочекався, доки я зведусь на лікті і сяду, притулившись до стіни, а далі промовив:
— Вітаю, пане Вістовичу. Як почуваєтесь?
Я здригнувся, почувши від нього своє справжнє прізвище. По цей бік Збруча я назвався ним лише раз: у Білій Церкві, коли відвідав квартиру пілотів. Тоді вдаватися до чергового псевдо не було змісту. На щодень же мав їх чимало.
Другим здивуванням було те, що невідомий без найменшого акценту і труднощів перейшов зі мною на українську. Вочевидь, аби підкреслити, що, крім справжнього прізвища, знає про мене ще багато.
Не дочекавшись відповіді, чоловік підвівся й повільним кроком підійшов. Зупинився приблизно на тому ж місці, де перед тим стояв Козлов.
— Ну ж бо, вставайте, — з цими словами він простягнув мені руку.
Коли я з його допомогою піднявся, він уважно придивився до мого обличчя, як це робить лікар під час боксерського поєдинку, коли один із бійців побував на настилі.
— А Козлов молодець, — сказав раптом незнайомець, закінчивши свою коротку інспекцію. — Жодної подряпинки, як я і просив…
Промовивши це, чоловік повернувся за стіл, одночасно поставивши напроти ще один стілець.
— Сідайте, — запросив він і, побачивши мою нерішучість, наполіг:
— Сідайте, сідайте. Ви ж ледь на ногах тримаєтесь. Крім того, нам треба спокійно поговорити, а якщо залишитесь там, мені доведеться кричати, як на стрільбищах, а це збіса незручно…
ebooksa