— У паскудні часи добре тільки негідникам, — відповів він.
Подумки я вирішив, що варто негайно встати й піти, надто вже дивною видавалася ця розмова, проте тієї ж миті нагодився корчмар, аби запитати, чого ми бажаємо.
— Карафку горілки, — відповів Кацман і, трохи подумавши, додав:
— Ще оселедця з цибулею і хліб.
Корчмар кивнув і подався у свою комірчину за шинквасом. Аби трохи заспокоїтись, я закурив. Кацман також. Ми обидвоє не знали, як почати розмову, але оскільки формально просив про зустріч я, тож мовив:
— Мене дуже втішила звістка, що ви також повернулися до Славути, — сказав йому. — Навіть дещо підбадьорила, бо останнім часом я перебував не в найкращому стані.
Кацман кивнув.
— Вигляд у вас і зараз, щиро кажучи, препаскудний, — зазначив він.
Із цим було важко не погодитись. Виходячи сьогодні з кімнати, я зазирнув у дзеркало. Від хвороби моє обличчя осунулось, губи досі були знекровлені, повіки набряклі. Якби такого суб’єкта я зустрів посеред міста, то найпевніше перейшов би на інший бік вулиці.
— Як вам повелося після того, як ми попрощалися? — провадив я розмову далі.
— Кацман повернувся до Житомира. Але краще б цього не робив, бо весь його маєток, переносна лабораторія на той час вже опинилася в інших руках. Більшовики присвоїли її собі і, звісна річ, про жодне відшкодування для бідного Кацмана не йшлося… Він лишився ні з чим. Пікантні картинки швидко розпродалися. Зароблених грошей вистачило якраз, аби дістатися сюди.
— А як з іншим ґешефтом?
Чоловік подивився на мене так, ніби ніколи не зізнавався, що торгує морфієм.
— Немає ніякого «іншого ґешефту», — відрубав фотограф сердитим тоном.
Коли корчмар приніс наше замовлення, ми мовчки випили і взялися до хліба та оселедців. Змащували тверді скоринки солоним рибним тлущем й розгризали їх, навсправжки ризикуючи поламати зуби. Ділили між собою піддатливу рибну плоть і соковиту цибулю. Далі знову пили, наче зустрілися тут лише для цього.
Коли їжі більше не лишилось, а останні краплі горілки ми порівну розлили на два келишки, мій співрозмовник глибоко зітхнув і несподівано продовжив:
— Червоні упіймали Кацмана й обіцяли повісити. Через морфій…
Від несподіваного здогаду в мене потемніло в очах. Трохи опанувавши себе, я запитав, знаючи, втім, відповідь:
— І чому не повісили?
Губи Кацмана затремтіли. Він вказав поглядом на корчмаря. Я обережно озирнувся й побачив, що той цілиться в мене з нагана. Решта завсідників також повернулися до нас й мовчки за нами спостерігали. Дехто також мав у руках зброю. У цій чортовій дірі був тільки ворог.
ebooksa