– Ідеш далі? – спитав Гриць і при тих словах зліз з коня, не знаючи майже чому.
– Ні, – відповіла спокійно, байдужно, а відтак додала: – Об’їдь мене.
– Об’їхати тебе? – спитав і окинув її поглядом повного зачудування, а заразом якогось німого ушанування.
– Так. Об’їдь мене. Я не піду більше ні далі, ні назад. Мушу тут ждати.
– Чому мусиш ти ждати?
– Бо так.
– Ждеш кого? – питає далі.
– Сьогодні вже ледве. Піду потому додому.
– Та хіба ти тут завжди живеш?
– Їй де! – відказала нетерпливо. – Сьогодні так трапилося. Мала одну жінку тут здибати і не здибала.
– Та замість жінки здибала мене, – додав, злегка усміхнувшися, не спускаючи ні на хвилину ока з її чорних лукуватих брів.
– Об’їдь мене! – обізвалася знов спокійно, з якоюсь потайною просьбою в голосі. – Об’їдь мене.
– Та нащо?
– Бо так.
– Не хочеш мені з дороги уступити? – спитав з покорою в голосі.
– Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, – додала відтак легковажно і уступилася йому сама з дороги.
– Ти хто? – питає він і завважив аж тепер її золоті півмісячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов підхлібляли[282] золотим полиском її красі.
Вона не обзивається зараз, але, підсунувши високо брови, гляділа, здавалося, згорда на нього.
– З котрого ти села? – питає дальше і приступає до неї, бо бачить, що вона хоче чи не відвертатися, а може, й назад шмигнути в ліс перед ним.
– Стій! – просить і хапає її за руку.
ebooksa