Царівна (збірник)

– Чого? – каже вона нетерпливо.

– Скажи, як називаєшся?

– Я Туркиня, – відповідає і впиває свої очі в його чудові, голубі, як небо, що її чимось потрохи мішають.

– Туркиня? – повторює він з зачудуванням, бо ніколи про жодну Туркиню не чував.

– Туркиня, – повторює преспокійно і відвертається, бо не зносить його вигребущого цікавого погляду на собі.

– Пожди, красна Туркине, – каже він і обіймає наче на внутрішній приказ рукою її шию. Вона виховзується з-під його руки і знов підсуває брови вгору.

– Не знаєш мене, а зачіпаєш, – каже сухо і відсуває його спокійним, а заразом відпорним рухом від себе. – Гадаєш – я зараз для кождого? Але я не для кождого. Кажу тобі: я не для кождого.

Він споважнів.

– Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дівчата красні я люблю.

– То не штука.

– І тебе я любив би.

– Спробуй. Гадаєш – як кажу, я для кождого? Я не для кождого.

– Але, може, задля мене, – каже він з покорою і кланяється їй нараз низько аж до ніг, задержуючи при тім капелюх в обох руках.

– То люби!! – відповідає, як перше, спокійно і, окинувши його блискучим сполоханим поглядом, зробила кілька кроків вперед.

– А от ти йдеш далі, – зачепив він її знов.

– Чому б ні? Довго на однім місці не стоїть ніхто.

Він супроводжає її мовчки, глядить на неї, що ростом майже йому під пару, а відтак питає:

– Твої родичі турки?

– Ні, – відповідає вона.

– А де ваша хата?