Царівна (збірник)

– І таких, як ти, ні.

– Тож дивися, що такі, як я, уміють, – він указав мовчки на свого гарного коня, – а он гляди! – каже.

Він обернувся, підняв коня, мов малу собаку, за передні ноги і держав його через добру хвилину дубом.

– Видиш, який я міцний? – спитав.

– Виджу. Але що мені до того?

– Мене з-за моєї сили всі на селі знають, всі бояться, хоча я не боюся.

– Я тебе не питаю, – відказує вона і з тими словами взялася незвичайно гордо і певно переходити коло нього і коня.

– Я багатирський син… – додає він гордо.

– А я туркиня…

– В мого батька полонини і стадо коней, сотки овець, худоби рогової найбільше, а скільки іншого добра! – майже співуче закінчив і свиснув.

– Або я тебе питаю? – відповідає знов.

– Ти якась… чортзна-хто! – гнівається він.

– В моєї матері багатство, – каже вона, – полонини найкращі ось тут, на Чабаниці, коні, вівці, худоба… млин, звоїв полотен вже не знаю скільки, – а я, ти багатирський сину з угорської границі, – я туркиня. Знаєш?

Гриць знов свиснув.

– По лісі ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна, – додав погірдливо і тут же урвав.

– І здибає – дурнів, – докінчила спокійно, підсуваючи знов угору брови та вдивляючись йому просто-простісінько в очі.

Він розсмівається.

– Ади, яка перегодована турецьким розумом! – сказав.

– Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобі казала: об’їдь мене. Чого-сь зачіпав? Я не для першого-ліпшого.

– А як я отут на місці наб’ю тебе? – спитав він і заглянув в її біле прегарне лице вигребущим поглядом.