– І таких, як ти, ні.
– Тож дивися, що такі, як я, уміють, – він указав мовчки на свого гарного коня, – а он гляди! – каже.
Він обернувся, підняв коня, мов малу собаку, за передні ноги і держав його через добру хвилину дубом.
– Видиш, який я міцний? – спитав.
– Виджу. Але що мені до того?
– Мене з-за моєї сили всі на селі знають, всі бояться, хоча я не боюся.
– Я тебе не питаю, – відказує вона і з тими словами взялася незвичайно гордо і певно переходити коло нього і коня.
– Я багатирський син… – додає він гордо.
– А я
– В мого батька полонини і стадо коней, сотки овець, худоби рогової найбільше, а скільки іншого добра! – майже співуче закінчив і свиснув.
– Або я тебе питаю? – відповідає знов.
– Ти якась… чортзна-хто! – гнівається він.
– В моєї матері багатство, – каже вона, – полонини найкращі ось тут, на Чабаниці, коні, вівці, худоба… млин, звоїв полотен вже не знаю скільки, –
Гриць знов свиснув.
– По лісі ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна, – додав погірдливо і тут же урвав.
– І здибає – дурнів, – докінчила спокійно, підсуваючи знов угору брови та вдивляючись йому просто-простісінько в очі.
Він розсмівається.
– Ади, яка перегодована турецьким розумом! – сказав.
– Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобі казала: об’їдь мене. Чого-сь зачіпав? Я не для першого-ліпшого.
– А як я отут на місці наб’ю тебе? – спитав він і заглянув в її біле прегарне лице вигребущим поглядом.