– Де я сиджу? – спитала. – А от, бачиш, я в лісі, та зрештою… – не доповіла, указавши крилатим рухом перед і позад себе.
– Десь тут у лісі? – питає він, не зрозумівши її руху.
– Ні, – відповідає і нараз сміється таким сердечним, пориваючим сміхом, якого, здавалося йому, ніколи досі не чув. Та тут прокинулася в нім його вразлива вдача, і він уразився.
– Чого смієшся?
– Бо
Він спалахнув і станув.
–
Вона підносить гордо голову, підсуває чорні брови, неначе мірить його від голови до ніг, і каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням, протяжно: –
Тепер він скипів.
– Ти! – каже з притиском погрози, що таки пробилася в його голосі, ідучи чи й не тілом та концентруючись блискавицею в очах. – Ти скажи ще лиш одно таке слово, і зараз побачиш, хто той дурень!
– Ов-ва! – відповідає вона знов і опинюється цілком близько перед ним.
Він здіймає руку з палаючими очима, а вона блискавкою схиляється до його обличчя. Її очі прижмурилися, мов до пестощів, а уста усміхаються.
–
Він остовпів.
– Чортиця! – відповідає з сильним зворушенням, що раптовою хвилею найшло на нього. – Чортице! Будь ти і турком, а я як зловлю тебе в свої руки, жива не вийдеш. Ти знаєш, хто я такий? Я
– Ов-ва! – відказує вона і мірить його і очима, і чорними бровами, і, здавалось, високою, стрункою повабною статтю своєю згори вдолину.
Гриць сплюнув. Зворушений, не зважає, як коло її уст грає сваволя.
– Ти така відважна, що не боїшся нікого?
– Кого мені боятися?
– Таких, як я, ні?