Царівна (збірник)

– Хочеш, синоньку ти мій красний, голубчику мій синьоокий, щоб я тобі поворожила, доки підеш від мене? – спитала благаючим-таки голосом і, не вижидаючи його відповіді, витягла з скринчини брудні, витерті карти, заокруглені вже з уживання.

– Нехай! – каже він неохоче. – Ворожи, але кажи правду, хоч лихе, хоч добре, бо мені ще ніколи ніхто в житті не ворожив. А вгадаєш долю по правді, тоді покличу на весілля, як вже запросив такого, як ти, – і дістанеш гарний бакшиш, тож кидай карти… і вгадай!

Мавра послухала.

Багатьом розкривала Мавра свої карти, багатьом вгадувала, проповідала долю, але от такої запутаної та позв’язуваної, як у сього хлопця, вона вже давно не бачила.

Ось що кажуть карти.

– Синоньку, – каже Мавра майже побожно і дивиться на нього поважно. – В тобі дві душиці. А он, одна біла, як пані, пишна та горда, що не кождого хоче знати, а друга – вітрова, синку, землі не держиться, нічого не держиться. Блукає, хитається. Що ти за один, синку? В кого вдався? Хто білий, тато чи мама? – питає і, питаючись, впивається чимраз довше в нього своїми великими чорними та смутними очима.

– Хто ти, синоньку? Царевич? – І сама не зважає, як сльози затемнюють їй вид. – Скажи, голубе! І мій син був би такий… – майже зойкнула і урвала.

Гриць задрижав на її слова, пригадавши, що він підкинена дитина, що не знає нічого про своїх справедливих родичів – і замкнувся. Нехай каже далі, – думав, – може, з карт дізнається, хто його родичі, бо господарі лиш «пройдисвітом» докоряли, а більше не знає він нічого.

І він ні словом не обзивається.

– Байка! – сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.

– І не звідси ти родом по родичах, – говорить стара далі, – а здалека… здалека, сину, де ти не ступав своєю ногою. Що се таке? І два рази в тебе тато є, і два рази мама є, а проте коло тебе сирітство. Хто ти, синоньку? Хто тебе так подвоїв? – питає знов, а очима впивається в його гарне молоде лице, в його голубі очі, в його чорний гарний вус. – Хто ти?

Він мовчить. А вона і собі умовкла. Їй збиралось чомусь на плач, сльози тиснулися в очі…

І не бачила вона його ніде і не подибувала, а проте ніби його знає, ніби відчуває в нім щось своє, близьке… О! ті очі… ті очі, що вона вже десь бачила!

Де? Не знає.

А бачила їх в житті, бачила. Тепер відчула всею змарнованою душею своєю, що бачила. Дивилась навіть в них. Чула їх на собі. Колись-то. О! давно, давно, давно колись в нього! Так, в нього! – скричала майже її душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокійно, неначе відпорно, і вона мовчала.

– Не люби, синоньку, чорні очі, – обзивається врешті придавленим голосом і підносить, остерігаючи, палець, хмарить строго чоло. – Бо тут чорні з синіми не укладаються в пару, віщують смуток. Душу колибають. Люби такі, як твої, буде доля ясна. Або пожди, – додала нараз і задумалась. – Що то за одна, що тебе любить? Коло неї смуток і дорога. Далека, широка дорога. А ти з весіллям у думці – і також вже мов у дорогу лагодишся. В далеку, широку дорогу. Чи не двох ти любиш? – спитала нараз зимно і дивиться проникливо на нього. – Не люби двох, сину, – знов остерігає, – розколеш долю свою, – і тут урвала. – Так, стережись дівчат і білявих, і чорнявих… А твоїй мамі, сину, паде сирітство. Смутне, важке сирітство, якого ніхто не зазнав світом. Смуток все закриває, хоча ти стоїш коло неї близько. Та смуток тут все закриває. Щастя в тебе, але… – і не доказала. – Так, доста на перший раз. Іди, – докінчила якось сумно. Ї сказавши се, зложила карти та встала.

Гриць встав і ніби повернув з другого світу. Відтак вийняв гроші і кинув ними гордо старій жінці під ноги.

Вона не дивиться на гроші, а схиляється перед ним покірно, складаючи знов руки навхрест.

– Не хочу я твоїх грошей, синоньку, – каже, – а позволь що інше. Ось позволь, сину мій, бідній циганці, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге до мене, певне, не прийдеш, а ти мені милий. Такий був би мій син, як ти, якби був жив. Білий був. Я благословлю тебе, синоньку, голубчику, нехай щастя не опускає тебе ніколи, як те сонце землицю. – І сказавши се та не дожидаючи його дозволу, зіп’ялася нараз на пальці, вхопила його за голову, притиснула до грудей – і пустила. – Іди, синку, може, не побачимось більше…

– Приходіть до мене на весілля, мамцю! – відповів глибоко захоплений її несподіваною добротою і вийшов скоро з хати…