– Хочеш, синоньку ти мій красний, голубчику мій синьоокий, щоб я тобі поворожила, доки підеш від мене? – спитала благаючим-таки голосом і, не вижидаючи його відповіді, витягла з скринчини брудні, витерті карти, заокруглені вже з уживання.
– Нехай! – каже він неохоче. – Ворожи, але кажи правду, хоч лихе, хоч добре, бо мені ще ніколи ніхто в житті не ворожив. А вгадаєш долю по правді, тоді покличу на весілля, як вже запросив такого, як ти, – і дістанеш гарний бакшиш, тож кидай карти… і вгадай!
Мавра послухала.
Багатьом розкривала Мавра свої карти, багатьом вгадувала, проповідала долю, але от такої запутаної та позв’язуваної, як у сього хлопця, вона вже давно не бачила.
Ось що кажуть карти.
– Синоньку, – каже Мавра майже побожно і дивиться на нього поважно. – В тобі дві душиці. А он, одна біла, як пані, пишна та горда, що не кождого хоче знати, а друга – вітрова, синку, землі не держиться, нічого не держиться. Блукає, хитається. Що ти за один, синку? В кого вдався? Хто білий, тато чи мама? – питає і, питаючись, впивається чимраз довше в нього своїми великими чорними та смутними очима.
– Хто ти, синоньку? Царевич? – І сама не зважає, як сльози затемнюють їй вид. – Скажи, голубе! І мій син був би
Гриць задрижав на її слова, пригадавши, що він підкинена дитина, що не знає нічого про своїх справедливих родичів – і замкнувся. Нехай каже далі, – думав, – може, з карт дізнається, хто його родичі, бо господарі лиш «пройдисвітом» докоряли, а більше не знає він нічого.
І він ні словом не обзивається.
– Байка! – сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.
– І не звідси ти родом по родичах, – говорить стара далі, – а здалека… здалека, сину, де ти не ступав своєю ногою. Що се таке? І два рази в тебе тато є, і два рази мама є, а проте коло тебе сирітство. Хто ти, синоньку? Хто тебе так подвоїв? – питає знов, а очима впивається в його гарне молоде лице, в його голубі очі, в його чорний гарний вус. – Хто ти?
Він мовчить. А вона і собі умовкла. Їй збиралось чомусь на плач, сльози тиснулися в очі…
І не бачила вона його ніде і не подибувала, а проте ніби його знає, ніби відчуває в нім щось своє, близьке… О! ті очі… ті очі, що вона вже десь бачила!
Де? Не знає.
А бачила їх в житті, бачила. Тепер відчула всею змарнованою душею своєю, що
–
Гриць встав і ніби повернув з другого світу. Відтак вийняв гроші і кинув ними гордо старій жінці під ноги.
Вона не дивиться на гроші, а схиляється перед ним покірно, складаючи знов руки навхрест.
– Не хочу я твоїх грошей, синоньку, – каже, – а позволь що інше. Ось позволь, сину мій, бідній циганці, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге до мене, певне, не прийдеш, а ти мені милий. Такий був би мій син, як ти, якби був жив.
– Приходіть до мене на весілля, мамцю! – відповів глибоко захоплений її несподіваною добротою і вийшов скоро з хати…