– Знаю, діду, знаю, – каже, уникаючи його гострого погляду, і усміхається. – Знаю їх обох. Та що тобі до них? До Іванихи Дубихи що?
– До старої, синку, ні. Мені до молодої діло, – відказує дід, – красної чарівниці, що зводить хлопців з розуму, та що – як кажуть – чорними бровами відьмує, червоним цвітом манить, а очима перемагає.
Тетяна розсміялася.
– Туркинею її звуть.
– Туркинею, діду, – повторила дівчина, а сама чим раз, то поважніє, від діда відлетіти б рада. – Що вам, татку, за діло до Туркині? Кажіть скоріше, – напирає нараз прямо, – бо мені квапно далі. Я іду до бідної, несу їй їстки, і вона жде мене.
– До бідної? – питає дід і приглядається недовірчиво молодій дівчині, а ще більше її червоним цвітам.
– До бідної.
– Тож нехай тебе Пречиста благословить за твоє добре серце. Одного вже наділила, а другій ще несе. От добра ти і щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе згадати? – допитується знов і не спускає з неї ока.
– Се пусте, – відказує Тетяна нетерпляче. – Краще ви скажіть, що вам від Туркині треба, що, як вже кажуть, відбирає розум.
Дід зітхав, випростовуючись, та, ніби побачивши щось незвичайне над головою молодої дівчини, починає:
– Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотіли, то й перекажу.
– Хто просив? – питає Тетяна, а сама аж тремтить від чогось незнаного.
–
– Не знаю її, – каже Тетяна і підсуває брови.
– Настка з Третівки, що має віддаватися, – відказує старий.
– За кого? – питає Тетяна, і її очі мов розширяються в хвилі ожидання його відповіді.
– Зараз, донько, не перебивай.
– І що ж синьоокій Настці від Туркині треба?
– Вона, – починає знов дід, – так просила. Стань – казала – перед Туркинею і таке скажи:
«Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границі. Що ти починяєш цвітом і словами, що ти твориш лиха, відбираєш щастя.