Тетяна жахнулася. Ніколи не бачила сього старця в селі, хоч і як добре всіх бідних знала, бачачи їх усіх зчаста-густа у своєї милосердної матері. Та ось він кланяється, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли її хто обдаровував і вона з великою пошаною дякувала – і нараз станув. Вона перелякалася його. Її перестрах перед ним змагається, хоча вона не була боязлива, – і вона се укриває. Та він помічає се і схиляється вдруге покірно перед нею.
– Не лякайся, доньцю, старого діда, – каже. – Він заблудив тут у лісі, а йде далеко і нікому кривди не робить. Та добре, що ось
– Чого б я лякалась? – питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигідно перейшов попри неї стежкою та скорше пішов далі. Відтак вибирає спішно ще дещо з Мавриного вузличка і передає дідові. – Прийміть, добрий татку, за душі померші, – каже вона, покірно прохаючи, – та скажіть, будь ласка, звідки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? І в далеку дальше?
– Ні, добра доньцю. Я сьогодні лиш здолу, з вашого села, – відказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дівчину, що в великих червоних цвітах, мов русалка, перед ним опинилася.
– А зібрали доста милостині в нашім селі? – питає Тетяна і усміхається насилу, а з душі рада би утекти від старця якнайскорше і найдальше.
– Доста. Спасибі всім добрим, що спомагають бідних.
– Чому? – питає довірочно дівчина.
– Старість не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? – відповідає дід, а відтак, спершись на жебрацький кий, задумався.
Та роздумуючи отак, він все боком дивиться на дівчину. Вона се відчуває, і від того її збирає знов ляк. Врешті обзивається дід:
– Не сказала би ти мені, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, приманчива?
– Я донька вдовиці, – каже скромно, поважно Тетяна.
– Вдо-ви-ці? – ніби чудується дід.
– Вдовиці.
– А-га! – відповідає старець протяжно і знов мірить її оком. Її, і її червоні цвіти, і золоті півмісяці, що хитаються звільна в ухах за порушенням голови.
– А, – починає протяжно він далі, – коли вже вдовиці, то, може б, ти і перебрала за мене одну невелику, орудку, щоб я міг назад в своє село вернутись. Мене там ждуть, і мені спішно.
– Чому ні? – обзивається Тетяна поважно, з душі рада, що є надія позбутися скоро старого діда-цигана – і підсуває брови, як все, коли чудується. Та чомусь її знов огортає перестрах перед старим.
– Так от скажи насамперед, – починає дід, – чи знаєш ти млинарку Іваниху Дубиху? Богомільну паню, для бідних милостиву?
– Знаю, татку, знаю, – відказує на те запитання весело і довірочно Тетяна з щирістю.
– Що має на всю хату одну-одніську дочку. Пишну та пещену, на все село найкращу.
Тетяна спаленіла.