Дух джунглів

— Треба зупинитися.

— Ми не можемо.

— Треба зупинитись, інакше твій друг помре.

— Якщо ми зупинимось, то помремо всі. Куди веде ця дорога?

— Або я знаю… До якогось села.

Вона гасить фари і звертає на путівець. Машину підкидає, Засіб стогне, потім затихає. Та він живий, я спинила кров. Машина в"їжджає в село, мчить вулицею — темно, порожньо, навіть собаки мовчать.

— Керстін, нам треба десь зупинитися.

— Зараз.

Вона гальмує перед якоюсь будівлею.

— Давай, вивантажуй його.

Вона підбігає до дверей і прочиняє їх. Якась метушня, чийсь крик — і все затихло. Я тягну пораненого всередину. Як вдало! Це фельдшерський пункт. Як вона його знайшла? Потім запитаю.

— Допоможи мені.

Вона бере Засоба за ноги, і ми вкладаємо його на кушетку. Керстін завішує вікна якимись ковдрами і вмикає світло, а я зриваю з пораненого одяг. Я вже бачу, що справи погані. Куля засіла в його легенях — досить високо, пробивши ключицю.

— Торі?

— Будеш мені асистувати.

— Що?

— Треба помити руки й перевдягтись. Ось інструменти, зараз я… А це хто?

У кутку сидить зв"язана дівчина в білому халаті і нажахано дивиться на нас.

— Чергова медсестра. Намагалася зчинити галас, довелося її нейтралізувати.

— Бартон, ти просто дикунка.