Дух джунглів

Я сахаюсь і падаю в траву. Недбалі господарі, не покосили бур"яну. Двоє чоловіків тягнуть за руки безвільне тіло Керстін, кров заливає її обличчя. Мене охоплює розпач. Боже, що ж мені робити? Що тут відбувається і хто ці люди?

— Ми обходимо територію, та схоже, що нікого більше немає.

— Десь має бути ще одна.

— Немає.

— Почекаємо. Тепер нема куди поспішати.

З воріт ангару виходять чоловіки і прямують у той бік, куди потягли Керстін. Там стоїть двоповерховий будинок. Раніше, мабуть, там був штаб чи щось таке, а тепер — не знаю. Чоловіки йдуть туди, про щось говорячи, та я не дослухаюся. Мене охоплює лють, така важка й замашна, що трава починає струнами дзвеніти у вухах, а небо стає близьким і яскравим. Я підповзаю до стіни ангару і прислухаюся. Хтось там є, і це добре, є в кого спитати, що тут, у чортового батька, відбувається.

Я очікую. Скоро почне сутеніти — тоді я зможу діяти. Я не така вправна, як Керстін, та мені це, зрештою, непотрібно. Я просто випущу на волю свого кота — не знаю, чи зможу після того загнати його назад, але це не так важливо. Головне, я зможу допомогти Керстін — і ті малі дочекаються її, і Ерік… «Якби я не зустрів Керстін, я б закохався у вас». Але він її зустрів. Не можна змінити того, що вже сталося. І я хочу, аби вони й далі були одне в одного.

Я прослизаю в ангар. Якийсь чоловік замахується на мене чимось важким і залізним — повільно, о, як повільно… Я не вб"ю його. Важко падає на цементну підлогу залізний прут, крик жаху переходить у якесь булькання — мабуть, я стисла його надто сильно.

— Де?

Він розуміє, про що я питаю. Я відчуваю сморід — хлопець із переляку напудив повні штани. Він скаже мені. Скаже. А потім помре. Усі вони помруть.

— У штабі… Той будинок, там був командний пункт…

— Нас чекали?

— Аслан вам розповів. А ми розпитали Аслана. З тими злочинцями краще не зв"язуватися, все розбовкають. Ми знали, що ви прийдете.

— Ти такий самий. Чи ні? Ти мені брешеш?

— Ні, ні… Боже мій, що в тебе з очима? Чому в тебе такі очі, це лінзи, так?

— Ні. Хто ви?

— Я просто водій, бачиш, машини тут… Я водій, а то… начальство, з обласного відділення СБУ, даремно ви зв"язалися, нічого доброго з цього не вийде…

— Де люди, що прибули в контейнері?

— По них сьогодні прилетять… за сорок хвилин… За тридцять вісім уже… Послухай, відпусти мене, я нічого не зробив, я просто водій…

Його рука метнулась до мене, зблиснуло лезо й увігналося мені в бік — мої пальці ввійшли йому в горло, хлюпнула кров, він булькнув і осів на підлогу. Я проґавила момент. Боляче. Рана поверхова, я встигла смикнутися, та крові багато. Яка різниця, це несмертельно. Час іде. Я не знаю, скільки їх тут. Я не встигла спитати в нього. Покидьок.