— Он як… Що ж, дякую тобі, Пітере.
— Ви називайте мене Пітом.
— Добре, Піте. І що мені тепер робити? Як ти думаєш?
— Я?! Я… не знаю, мем. Я просто водій, я…
Усе ясно. Він не чекав, що я спитаю поради. Він не сподівався, що мене зацікавить його думка, бо він просто водій. Яке дикунство!
— Дякую, Піте.
Ми рушаємо і знову мовчимо. Оксамитові Пітерові очі такі нещасні та співчутливі, а мені чомусь хочеться плакати, бо з-посеред картонних, фальшиво усміхнених людців проглянуло живе обличчя. Може, я чогось не розумію… Навіть багато чого не розумію.
— Гадаю, вам не треба сперечатися з хазяйкою, мем.
— Що?
Я навіть не завважила, що він усю дорогу думав, як мені допомогти. Що ж, це навіть цікаво.
— Я про ваше запитання. Хазяйка не зла, але не любить, коли їй суперечать.
—І не терпить мене.
— Так, мабуть. Я не знаю чому але схоже на те. Сара каже, що…
— Що мене всі не терплять.
— Так. Але я з цим не згоден. Мине якийсь час, люди ж мають очі, кожен складе свою думку, от як я. Але хазяйка, місіс Левін, вона… гадаю, вам краще… не суперечити їй.
Я й не суперечу. Я просто затято мовчу і дивлюся на неї, не відводячи погляду. Я не чую, що вона говорить. Я не хочу її чути. Тітка Роза сидить бліда й розгублена, а я зловтішаюсь: маєте, обидві. Стара упирка пропікає мене поглядом, а мені весело — давай, відьмо, станцюй для мене! Я тобі пригадаю своїх ляльок. Тобі і твоїй чорнопикій Сарі.
— Тітонько Софіє, може…
— Мовчи, Розо. Ти не розумієш. Вона не зможе стати тут своєю, якщо так поводитиметься. Діана каже, що вона ні з ким не хоче знатися, що вона агресивна й зарозуміла. І не прагне жодної допомоги. То скажи мені, навіщо я витрачаю гроші? Уперте дівчисько, ти гадаєш, що хтось інший платитиме за твою освіту? А без освіти з тебе буде офіціантка! Розо, ти маєш пояснити їй.
— Так, тітонько…
— Гаразд. Іди до себе, Торі.
ebooksa