Дух джунглів

Це про мене. Я стою в кабінці туалету і слухаю, як колежанки миють мені кісточки.

— Ти помітила, вона ні з ким не хоче спілкуватися?

— А вчора мало не побила Пеґґі, коли та щось у неї запитала…

— А ти помітила, що….

Розмова покотилася за двері, я помила руки й подалася слідом.

— Міс Величко, будь ласка, ходімо зі мною.

Це Діана Броуді, психолог. Огрядна, в окулярах, посміхається, як крокодил. Вона мене дратує, як дратує все навколо.

— Я спостерігала за вами два місяці.

Невже я тут тільки два місяці? Мені здається, що минули роки…

— Мені здається, вам потрібна допомога. Не хочете про це поговорити?

— Про що?

— Я думаю, ви ніяк не адаптуєтесь, але ви й не докладаєте до цього жодних зусиль. Вам слід…

Ніхто не буде мені казати, що слід, а що не слід. Тим паче ця товста потороча. Я абстрагуюся від неї. Я це вмію — не чути, що мені говорять. Це так, наче повертаєш вимикача в голові. Клац — і все, ти наодинці із собою, а весь світ хай викльовує собі печінку, намагаючись достукатись до тебе. Я не хочу ні про що говорити, принаймні з Діаною. Я й сама здатна второпати, яким дивом з імені Марґарет виходить Пеґґі, чому тут усі так вільно говорять про такі речі, як секс, і не соромляться пробувати. Я сама знаю, що видаюся іншим дивною. Я це розумію, от тільки говорити про це ні з ким не хочу. Я пішла від усіх і хряснула дверима.

— Торі, ви розумієте мене?

— Так.

— Тоді домовмося: ви приходитимете до мене щовівторка, після уроків.

— Навіщо?

— Аби я могла допомогти вам адаптуватись.

— Гадаю, це зайве. У мене все гаразд.

Я беру сумку з книжками і йду до дверей.