— Мамі треба трішки попрацювати, — спробувала вона умовити доню.
Амалія подибала на кухню, принесла дідусевий планшет.
— Гратися, — сказала вона, простягаючи планшет матері.
— Добре, — усміхнулася Ліне.
Вона набрала чотири цифри паролю — 2412. Екран відкрився на сторінці реєстру населення. Кілька годин тому Вістінґ шукав там адресу співмешканця Генрієтте. Але Генрієтте зателефонувала, і вони припинили пошуки. Однак на екрані красувалося ім’я: Даніель Ліндберґ. Спершу вона не звернула на це уваги, та потім немов прокинулась, аж шкіра стерпла.
Даніель.
Телефонний номер на папірці в одній з коробок з грошима.
Даніель. Один із грабіжників.
Амалія виривала з рук планшет. Ліне відкрила її улюблену гру.
Думки соталися одна за одною. Логічний взаємозв’язок між усім, що відбулося останніми днями, поступово проявлявся перед очима. Тривога й страх застрягли грудкою під діафрагмою.
Генрієтте Коппанґ була співмешканкою злочинця і мала від нього дитину. Це багато чого пояснювало. Вона спілкувалася зі старшим інспектором у «справі Єршьо» і добилася доступу до документів поліції не як журналістка «Ґоліафа». Генрієтте виконувала завдання грабіжників — довідатися, що сталося з вкраденими грошима.
Ліне не втерпіла, підхопилася на рівні ноги. Намагалась не підпускати параноїдальних думок надто близь ко. Але сумніву не було, Генрієтте спричинилася до всіх подій. Так злочинці й довідалися, що Ліне працює зі справою про пограбування. Вони стежили за нею, вдерлися до її будинку з однією метою: з’ясувати, що ж вона знає. Ніякого інформатора Генрієтте не мала. Інформацію, якою послуговувалася, злочинці знайшли, коли проникли до її помешкання. Ім’я Леннарта Клаусена висіло в центрі стіни з рисками-променями, протягненими до людей навколо нього.
Останнього разу в кав’ярні Генрієтте змусила її відкрити «мак». Вона бачила, як Ліне набирала пароль. Грабіжники знали тепер усе, окрім того, що гроші знайшли на дачі Бернгарда Клаусена.
Ліне схопила телефон. Треба дзвонити батькові…
59
Телефон Вістінґа вібрував у пластмасовому боксі, куди він поклав його на тюремній вахті.
— Потім передзвоню, — махнув він рукою черговому, дозволяючи сховати мобільний у шафку.
Вони й так спізнилися. Ян Ґюдім та його адвокат уже півгодини чекали на них.
Один із тюремників провів їх до кімнати для допитів. Вістінґ зайняв позицію за одностороннім дзеркалом. Ґюдім з адвокатом сиділи по один бік столу, попиваючи каву з картонних кухликів. Адвокат — у костюмі й сорочці, куртка висіла на спинці стільця. Ян Ґюдім — у футболці й спортивних штанях. Вони підвелися, коли в кімнату ввійшли Стіллер і Тюле.
Вістінґ запустив відеозйомку. На стіні в кімнаті для допитів спалахнула червона лампочка, увімкнувся звук. Вістінґ слухав, як Стіллер перепрошував за спізнення, перш ніж перейти до формальностей: час і місце допиту, присутні на допиті, справа, якої це стосується, а також право Ґюдіма не давати свідчень.
ebooksa