Вістінґ не відразу зорієнтувався у ситуації — Акселя прибили цвяхами до стільниці. Грубі ребристі цвяхи прохромлювали обидві долоні. Кров з ран згорнулася і почорніла. Між долонями лежав його телефон і використаний одноразовий шприц.
— Потрібен лікар, — сказав Стіллер, виймаючи свій мобільний.
Вістінґ знайшов у шафці склянку, налив води й допоміг Акселю напитися. Стіллер вийшов у вітальню, щоб повідомити оперативний центр.
— Що тут відбулося? — запитав Вістінґ.
— Вони мене прицвяхували, — Скавгауґ показав головою на пневматичний пістолет для забивання цвяхів, який валявся на підлозі. — Змушували зізнатися. Погрожували ін’єкцією.
Вістінґ чув про схожі методи в кримінальному середовищі.
— А як зізнатися, якщо я нічого не знаю, — голос Акселя Скавгауґа звучав розпачливо. — Я не міг розказати їм те, що вони хотіли знати.
Вістінґ знайшов кілька кухонних рушників, обтер йому ніс та рот, а потім намочив другий рушник і обмив обличчя.
— Хто вони?
— Не знаю. Двоє чоловіків у балаклавах. Приїхали сюди вчора, відразу вслід за мною. Мабуть, стежили.
— Ті самі типи, — озвався Тюле.
Повернувся з вітальні Стіллер.
— Медики вже в дорозі!
Скавгауґ застогнав і знову ліг чолом на стіл. Вістінґ приклав мокрий рушник йому до потилиці.
— Чого хотіли?
Аксель Скавгауґ спробував випростати спину, але скривився від болю і знову схилився над столом.
— Сказали, ніби я знаю, чого вони прийшли, — вів Аксель далі. — Ніби я в чомусь допоміг Леннартові, перед тим як він загинув. Мовляв, Леннарт щось у них відібрав, а тепер вони хочуть те повернути. Вони вважали, ніби я знаю, де «воно» лежить. Де Леннарт міг «його» заховати. Але ж я нічого такого не знаю…
Аксель глянув на шприц.
— Щось вкололи? — запитав Вістінґ, перехопивши його погляд.
— Повітря… Погрожували зробити ін’єкцію повітря.
ebooksa