Потайна кімната

— Я припускаю, що мій клієнт має додаткові свідчення, — сказав адвокат.

Він скосував погляд на лампочку відеокамери, даючи зрозуміти, що цю інформацію не варто записувати.

Вістінґ нахилився до монітора.

— Звісно, ми очікуємо, що обвинувачення врахує добровільне зізнання, і це пом’якшить вирок.

— Тобто?

— Ну, мій клієнт не знав про пограбування наперед. Він думав, що йшлося про страхове шахрайство.

— Ми не впливаємо на рішення прокурора, — завважив Тюле.

— Ви отримаєте імена всіх співучасників, — додав Гарнеє.

— Ми їх уже маємо, — відповів Тюле. — Свідчення вашого клієнта знеціняться, якщо він по-інакшому говоритиме в суді.

— Але ви матимете готові відповіді, — наполягав адвокат, силувано всміхаючись. — Завжди легше розв’язувати завдання, знаючи відповіді.

Вістінґ постукав у дзеркальне вікно. Усі четверо за дзеркалом обернулися.

— Ми ще повернемося до цієї розмови, — сказав Стіллер і викликав тюремного охоронця, щоб той випустив їх з кімнати для допитів.

— Мені терміново потрібен мій телефон, — сказав Вістінґ, коли вартовий впустив до нього колег.

— З телефонами не можна перебувати у відділенні, — заперечив тюремник.

— Треба зателефонувати генпрокуророві.

Охоронець повагався, однак кивнув.

— Що ти надумав? — поцікавився Тюле.

— Гадаю, угода можлива, — відповів Вістінґ. — Пограбування у цій справі не головне. Тепер найважливіше довідатися, що сталося з Симоном Мейєром.

Двоє колег погодилися. Вістінґові принесли телефон. На дисплеї — два пропущені дзвінки. Обидва від Ліне. Вістінґ стривожився, у ситуації, що склалася, зволікати не можна було. Тривога зростала з кожним гудком. Нарешті вона відповіла задиханим голосом.

— Усе гаразд? — запитав Вістінґ.