Ліне підтягнула ноги під себе.
— Сьогодні, коли ми з Мортенсеном були на згарищі, приїжджав генпрокурор. Улітку 2003 року він отримав анонімного листа, у якому згадувалося ім’я Бернгарда Клаусена.
Вістінґ простягнув доньці планшет з фотокопією листа.
— «Справа Єршьо» — це справа про зникнення біля озера Симона Мейєра, — пояснив Вістінґ. — Востаннє його бачили по обіді 29 травня 2003 року, на риболовлі. Пограбування відбулося того ж дня, у той самий час.
Потім він показав Ліне ще одну схожу анонімку й газетну вирізку з фотографією Симона Мейєра та звітом про безуспішну пошукову операцію. Ліне забрала з батькових рук планшет і перебігла очима перші абзаци. Зникнення хлопця розглядали як імовірну кримінальну справу.
— Але Клаусен не був серед підозрюваних? — запитала Ліне.
— Анонімку переслали в місцевий відділок поліції, однак я не знаю, чи з ним навіть контактували.
— Чи можливо виявити автора анонімок?
— Мортенсен досліджує ДНК й відбитки пальців, та сумнівно, що це дасть хоч якийсь результат.
— Є підстави вірити натякам у листах?
— Коли генпрокурор отримав першого листа, його потрактували як звичайну анонімку, але тепер треба подивитися на нього під іншим кутом зору.
Ліне ще раз перечитала лист.
— Написаний аж ніяк не прихильником теорії змови, — сказала Ліне. — Коли ще працювала у «ВҐ», отримувала їх пачками. Ті листи довгі, на багато сторінок. Часто з копіями королю, прем’єр-міністрові й численним депутатам Стуртинґу. А тут щось зовсім інше.
Ліне повернула батькові планшет.
— Треба розглядати обидві справи сукупно: і пограбування в аеропорту, і зникнення хлопця.
Вістінґ кивнув.
Ліне подумала, що батько, можливо, уже навіть підняв документи.
— Не все так просто, — сказав Вістінґ.
— Чому?