— Я хотів би одну позичити.
— Можеш привезти гроші сюди, ми порахуємо, — запропонував Олве.
— Неможливо! Я приїду по машинку.
— Добре…
Вони домовилися про місце й час зустрічі, а тоді Вістінґ повернувся до Мортенсена.
Мортенсен, не знімаючи рукавичок, сидів у вітальні, гортав гостьову книгу.
— Ганс Христіан Мюкланн приїздив минулого тижня, — тицьнув він на автограф на останній сторінці. — Він був міністром юстиції, коли я ще вчився в поліцейській школі.
Вістінґ взяв у руки книгу.
— Чотири такі стоять на полиці, — завважив Мортенсен. — Усі, хто побував тут у гостях від 50-х років, залишили свої автографи.
Вістінґ теж трохи погортав сторінки. Відомі політики писали короткі вітання й підписували дату своїх відвідин. Подекуди на сторінках були наклеєні фото цілих компаній у літньому дворику або за обіднім столом.
— Ми їх заберемо з собою, — вирішив Вістінґ.
Шурхіт автомобільних коліс змусив їх перезирнутися. Вістінґ підійшов до дверей, відхилив фіранку на маленькому віконці й визирнув надвір. Великий чорний позашляховик саме розвертався на подвір’ї.
— Хтось приїхав? — запитав Мортенсен.
Вістінґ похитав головою. Авто поїхало собі геть. Він не зумів розгледіти номерний знак.
— Поїхав… — промовив Вістінґ, дивлячись услід авту. — Скоріш за все помилився, заїхав не туди. Будинок же у самому кінці дороги.
— Або якийсь зівака, до якого дійшли чутки про смерть Клаусена, — припустив Мортенсен. — То що, виносимо коробки?
Вістінґ кивнув, знову одягнув гумові рукавички.
Мортенсен натягнув на кожну коробку еластичний мішок. Чоловіки взяли по пакунку й понесли до автофургона.
— Мені потрібні його відбитки пальців, — сказав Мортенсен, ставлячи в авто першу коробку. — Щоб знати, чи не торкався грошей хтось інший, окрім Клаусена.
— Клаусен лежить у морзі клініки «Уллевол». Завтра все залагодимо.
ebooksa